Точилін Андрій, 10 клас, Лисичанський ліцей №28 "Гарант"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Олена Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це слово змінило не лише мою країну, а й мене самого. З 24 лютого 2022 року у багатьох з нас все життя пішло шкереберть. До цього часу я проживав у невеличкому місті Лисичанськ Луганської області, навчався у своєму ліцеї «Гарант», вечорами любив гуляти з друзями, святкувати визначні події з рідними. І раптом все… Зараз вже розумію, що я втратив з приходом агресора в нашу країну. Від чого мене та мою сім’ю “освободили”?  

Вже майже тисяча днів війна стала моєю реальністю. Ці 1000 днів війни - це  потік випробувань, викликів, втрат, і, водночас, я усвідомив такі поняття, як незламність, сила духу та любов до своєї землі.

Мій шлях під час війни почався несподівано, як і для мільйонів наших людей. На той час мені виповнилося лише тринадцять років. Зранку я прокинувся від гучних вибухів. Вдома вже ніхто не спав. Батькам треба було  йти на роботу, і вони вирішували як бути зі мною. Щоб я йшов до ліцею або залишився вдома сам -  небезпечно. Того ранку я усвідомив, що життя змінилося назавжди.

Вибухи, які ставали все ближче і ближче, тривожні повідомлення ЗМІ, дзвінки від рідних, друзів, знайомих — усе це перетворилось на жахливу мішанину.

Ми вирішили, що я піду з мамою на роботу до дитячого садочка, бо це було ближче до нашого дому, а тато прийде за нами , коли вирішить термінові питання. На роботі у мами ніхто не вірив, що наш Лисичанськ будуть руйнувати обстрілами і знов повернеться окупація, як у 2014 році (тривала три місяці). Всі сподівалися, що минеться,  Після роботи ми вирушили до продуктових магазинів. На мій подив, там було безліч таких як ми.

Люди скуповували все: крупи, консерви, олію, печиво, цукерки, все що було з великим терміном придатності.

Я дивився на все це не розуміючи, що таке може бути у двадцять першому столітті. І то було востаннє, коли я вийшов у місто. З 23 лютого мені дозволяли виходити на вулицю  тільки на майданчик біля будинку, коли було тихо. А обстріли ставали все частішими та гучнішими. До нас перевезли бабусю, бо вона сама жила на восьмому поверсі.

Ліфт в  будинку майже не працював і їй навіть за хлібом було важко вийти.

Війна навчила мене цінувати кожну мить, кожен подих, рідних, друзів. Безліч смертей — це те, що я не міг уявити раніше. Кожен день війни приносив жахливі звістки про руйнування будинків, загибель людей. Дивлячись на ці події, я все більше розумів: війна не робить винятків, вона зачіпає всіх.

Пам’ятаю: на вулиці холодно та сильний вітер. Під час обстрілів  пробило трубу з газом.

Раділи з того, що батьки не встигли зробити ремонт в старому будинку  та не викинули давню грубку. Ми з батьком розтопили піч вугіллям та дровами і мама з сусідкою разом  готували їсти,  у хаті було тепло і пахло смачненьким.

Війна змінює все. Те, що раніше здавалося важливим, вже втрачає сенс. Навчання, прогулянки, подорожі — все це, на якийсь час, відійшло. Замість цього на перше місце виходять зовсім інші речі: безпека, допомога іншим.

Після обстрілів всі дорослі, які залишилися, виходили на вулицю і дивилися, куди прилетіло, чи потрібна комусь допомога.

Прийшла весна. На вулиці стало тепліше. Місцева влада пропонує виїжджати евакуаційними автобусами. Багато людей вже покинуло місто, залишивши тварин напризволяще. Деякі сусіди приходили і просили годувати тварин, залишаючи корм. Мама з бабусею вийшли на вгород. Планують щось саджати. Не вірять, що війна надовго. Звуки пострілів все ближче і ближче. Я випросився на вулицю. Все було тихо. Світило сонечко,  здавалося, що час зупинився і закінчилася війна. Мама відчинила двері в хату і літню кухню, щоб, якщо щось, я міг забігти в будинок.

І-і-і свист над головою. Почався мінометний обстріл. Мені здалося, що міни зараз розірвуться біля мене. Я присів і навпочіпки заліз в будинок.

Міни розірвалися на вгороді, де нещодавно стояли мама з бабусею. Наступного дня я з мамою вже стояв біля пожежної частини та чекав евакуаційний автобус. Людей було багато та, попри все, виїхали в той самий день .

Мій шлях під час війни почався з Дніпропетровської області, села Спаське. Ніколи не думав, що приводом до подорожі стане війна. Для мене все було нове. Раніше я не мав змоги далеко подорожувати, а тут….

Я побачив багато людей, які незважаючи на час, на своє фінансове становище згуртувались, щоб допомогти нам. Все село приносило до школи, де нас тимчасово заселили, продукти, одяг, речі.

Там ми прожили недовго, десь два тижні. Нас забрала до себе багатодітна родина пані Ніни. Ми переїхали до села Єлизаветівка Дніпропетровського району. Почалося літо. Я був в безпеці. Все літо я ходив на ставок купатись та рибалити. Здавалось, все було спокійно та після дзвінків у Лисичанськ ставало моторошно, бо бабуся з дідусем залишилися там, не маючи змоги виїхати.

Восени ми переїхали у місто Бровари Київської області. Я пішов до ліцею. До свого рідного ліцею, зі своїми вчителями і своїми однокласниками, але дистанційно.

Мені майже шістнадцять. Я бачу, як наші люди змінюються. Ми стали більш відповідальними, згуртованими, і ця війна довела, що наша сила — в єдності. Я, мої рідні, друзі, знайомі більше не чекаємо, що хтось буде вирішувати наші проблеми. Ми діємо, допомагаємо один одному.  Ми стали сильнішими. Війна об’єднала нас перед спільним ворогом і спільною метою — зберегти нашу незалежність і наші цінності.

Кожен з нас робить свій внесок у перемогу, і для мене важливо бути частиною цього процесу. Розумію, що зараз я повинен добре вчитись, щоб  отримати  професію. Я обов’язково повернуся у своє рідне місто. Вірю в майбутнє нашої країни.

Мій шлях під час війни — це шлях дорослішання та усвідомлення. Це час, коли я зрозумів, що справжня цінність — це життя, рідні люди, воля і мир. І хоча шлях до перемоги  довгий, я вірю, що я його пройду. Я вірю, що настане день, коли настане тиша і замовкнуть гармати, коли ми зможемо відновити все, що було зруйновано. Ці 1000 днів залишаться в моїй пам'яті назавжди не тільки як час тривог і страждань, але і як період  зміцнення духу й національної ідентичності. Я ніколи не забуду цей досвід.  Він стане фундаментом мого нового життя — життя у вільній, незалежній і мирній Україні.