Пудова Анастасія Олександрівна, 15 років, учениця 10-А класу спеціалізованої загальноосвітньої школи з поглибленим  вивченням  української мови та літератури № 127, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Мірошніченко Леся Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять четверте лютого. Четвер. Один ранок розділив життя всіх українців на «до» та «після». Нерозуміння, страх, біль, апатія, тривога, панічні атаки - це відчули майже всі ми, на жаль. Війна. Вона забирає майже все, залишаючи за собою лише хаос та уламки. Це дійсно той світ, в якому всім нам доводиться існувати? Так, саме «існувати», а не «жити».

Як я відчула війну на власній шкірі? Прокинувшись, здавалося б, звичайним ранком, прочитала повідомлення класного керівника: «Діти, сьогодні навчаємось дистанційно». Батьки не розбудили мене, я взагалі спочатку навіть гадки не мала про те, що справді коїться на нашій рідній землі. Під теплою ковдрою, в невідомості, жорстокий світ ще не давав про себе знати. Але буквально через декілька хвилин усе змінилось. У той момент моє світосприйняття стало невпізнаним для «довоєнної» мене. Перша повітряна тривога. Перша дорога в бомбосховище. Коли це все закінчиться?

Відчуття реальності покинуло мене. Дні стали однаковими, ба навіть більше, всі вони злилися в один величезний проміжок часу, який не має ні початку, ні кінця.

Все, що колись робило мене щасливою, різко втратило сенс. «Як я можу займатись буденними справами, коли тисячі людей помирають у цю саму мить?

Що варто робити? Як діяти?» - ці думки не дають мені спокою й сьогодні.

Недарма кажуть: «В лиху годину пізнаємо вірну людину». За час повномасштабної війни всі показали своє справжнє лице. Дехто чинив так, як було зручно йому, не опираючись на людські моралі та принципи. Хочу звернутися до вас, зрадники: «Про що ви думаєте? Ваші думки не гризуть вас до кісток? Які ваші пріорітети у цьому житті?» А дехто ж ціною власного життя виборює право на життя всієї нації. Люди такі різні. Війна дала чітко зрозуміти хто ворог, а хто друг; хто справді твій кумир, а хто звичайна продажна людинка.

Рожеві окуляри, через які я спостерігала за цим дивним світом, впали до самого долу, розбившись на тисячі дрібних уламків. Моє дитинство ніби закінчилось, довелося подорослішати раніше, набагато раніше. Цей світ дійсно не такий різнобарвний, як я собі уявляла? Слідувати за системою й справді набагато легше ніж за власними амбіціями? Хтось знає відповіді на ці запитання?

Війна забирає багато та все найцінніше, що має людина. Мільйони долей скалічено через запеклу боротьбу за нашу з вами свободу. Багато дітей залишились сиротами або напівсиротами.

Малеча тільки почала пізнавати цей величезний, навіть безмежний світ, а дехто більше не матиме змоги спостерігати за подальшими подіями на рідній землі. Через наших ворогів маленькі сердечка зупинились назавжди. Та й не тільки маленькі, а ще й юні та дорослі, які мали свої цілі, свої плани на щасливе майбутнє, що тепер ніколи не побачать.

Геноцид. Нас убивають за те, що ми українці; за те, що ми маємо жагу до свободи та правди; за те, що ми боремося до останнього. Наша нація завжди прагнула до незалежності, що постійно заважала іншим. Наших людей, нашого чорнозему, нашого менталітету не вистачало ворожим країнам. Тому, щоб не розвивати своє, можна просто відібрати все найкраще в когось. Так, дійсно, такий хід легший, але несе за собою неабиякі наслідки. Українців можна примусити мовчати, але ви ніби підсипаєте пороху в порохову бочку. І чим більше ви наповнюєте цю бочку, тим вибух набуде ще більшої потужності. Думаю, ця війна показала всьому світу, хто такі українці, що за народ, який протягом всього свого існування прагне волі. Можливо, розв’язка цього конфлікту стане жирною крапкою у питанні нашої Батьківщини. Я щиро вірю в те, що перемога за нами! Добро завжди перемагає зло, чи не так?