Я з міста Маріуполя. Зараз мешкаю в Ужгороді. Моя родина виїхала за кордон. Я виїхати не можу.
У перший день війни вся родина була вдома. Ми спустились у підвал і перебували там. Практично не було їжі, у нас не було запасів. Їсти й не хотілось, не було апетиту. Було страшно. Найбільше лякала невідомість, відсутність новин. Не було ні світла, ні зв'язку, ні інтернету. Незрозуміло, що буде далі. Був страх померти.
У нас були запаси води, бо у нас був свій будинок. Стояла бочка води надворі. Ми готували їжу на багатті. Сусіди допомагали одне одному - так і змогли впоратись.
Приїхали родичі з іншої околиці Маріуполя. Вони виїжджали. Ми попросились до них у машину. Виїхали у села, звідти на Бердянськ, а потім на Запоріжжя.
Ми йшли пішки з Ялти до Бердянська три години із сумками. Ніхто не зупинявся. Ми забирали із собою маленьку собаку.
До війни я працювала у сфері громадського харчування. Тут я підробляю бровістом. Пройшла курси ще в Києві.
Панічні атаки у мене є і досі. Незрозуміло що буде далі.
Хотілося б щоб війна закінчилась якнайшвидше, але мені здається, що вона триватиме ще два роки.
Своє майбутнє я бачу в мирній Україні. У рідному українському Маріуполі.
