Шовкун Дар’я, 1 курс, Національний університет "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лись Дар’я Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За період війни я зрозуміла вираз: «зжалося серце». Це саме ті відчуття, які словами не передаються, а тільки важким диханням та тремтінням рук…

Я виросла у м. Миколаєві. Саме у місті корабелів писала свою історію, і тому, коли почалось повномасштабне вторгнення, зовсім не мала бажання зібрати валізу та поїхати за сотні кілометрів від свого міста.

Перші дні був страх невідомості і залишатись на 4 поверсі будинку, який поряд з військовою частиною, було морально важко.

З вікна ми бачили, як військові створювали умови для бою. Це було жахливо… Сім’єю вирішили піти жити до друзів у приватний будинок. Він був всього на три квартали вище за наш, але так було безпечніше та спокійніше.

Через постійні та потужні обстріли, весь час проводили на «теплій» підлозі у кухні, яка не мала жодного вікна...Під час вибухів будинок трусився.

Від страху, мамина подруга намагалася розмістити всіх під столом, в тому числі собаку і кота. Там нам було дуже весело, але й дуже страшно.

Мої перші кроки волонтерства, в ті дні, були випробуваннями і напрацюванням нових якостей. Акцентувалась увага не на страхах, а як допомогти нашим воїнам.

Мій дядько одразу пішов на фронт. Раніше він служив у розвідці, там він і опинився. Вже 9 березня 2022 року нам повідомили, що він поранений і знаходиться в реанімації.

В той же день мама виїхала в Дніпро, а я за нею, через два дні, як підтримка. У мого дядька немає своєї сім’ї, тому опікувались ним ми.

Пам’ятаю перший день, як я приїхала в лікарню, дядька вивозили з операційної всього в бінтах і бетадині. Навколо мене купа поранених і всі з важкими травмами. Важко було дивитись на все це, а ще важче переносити запахи…У багатьох стояли апарати для швидкого загоєння ран, від них віяло не надто приємно.

Пам’ятаю, як я сіла в туалеті на підвіконня і просто сиділа у відкритому вікні, нічого не думаючи. Тоді я зрозуміла чому люди палять.

Буває ти настільки емоційно виснажений, що хочеться абстрагуватись від усього. І хоч я ніколи не палила і навіть не пробувала, думка про це промайнула… Ми були у Дніпрі 4 дні. Наступні операції були у Львові-столиці кави, хоча було зовсім не до неї… На відміну від Дніпра, у Львові всі були трошки щасливіші, певно то леви давали сили на одужання.

У мене був випускний клас і підготовка до НМТ, але я намагалась бути поруч біля мами і свого дядька якнайчастіше.

Моя персона була моральною підтримкою для них, адже не так просто 1,5 року знаходитись в лікарнях.

Війна змусила мене зрозуміти, що завтра буде кращим тоді, коли ми не здаємося сьогодні. Чудово, що в цьому світі є добрі люди! А ще кажуть – «Не май 100 кіп у полі, а май 100 друзів доволі»... І ми їх і мали. Спочатку нас прийняла чудова сім’я у Дніпрі, а у Львові ми потрапили на квартиру волонтерки, яка з неї зробила штаб для родичів поранених.

Тому я мала змогу жити у центрі Львова на площі, біля самої ратуші. Ще був Ужгород, де ми жили у церкві баптистів.

Якщо дивитись на плюси, то я познайомилась не тільки з новими людьми, а й з культурою різних регіонів та релігією. Коли мене відправляли з лікарні подихати повітрям та погуляти новим містом, я завжди намагалась обійти побільше, та зайти в усі ботанічні сади та парки.

Тому дуже важливо знаходити плюси у найгірших ситуаціях та дякувати за те, що маєш.

Ці 1000 днів навчили мене відрізняти важливе від дрібниць, та жити тут і зараз. І тепер, будучи студенткою політехніки і живу в м. Одесі на 6 поверсі гуртожитку, знову маю можливість проживати ці відчуття коли «зжимається» серце. Але, я неймовірно щаслива, що я на своїй рідній землі і зі своєю валізою.