Кузьмич Наталія, вчитель, Вирівський ліцей Вирівської сільської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Здавалося б, таке маленьке слово, лише п’ять літер, а скільки горя, біди, сліз, розпачу та смертей приносить вона.

24 лютого 2022 року назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Ранок. Звичайний день: із чоловіком збиралися на роботу, діти – в школу і садочок. Дзвінок від тата: «путін увів війська в Україну…». Одразу, присівши на дивані, подумала, що «хтось передивився новини», проте смс у телефоні від усіх закладів, що діти залишаються вдома, що введено воєнний стан у державі, повністю вибив мене з колії.

Паніка, хаос, метушня в хаті, постійні думки про те, що робити далі не покидали кожного.

Почалися постійні перегляди новин, заклеювання вікон скотчем, бігання по магазинах за продуктами (бо треба ж було набрати багато і всього), стрес та істерики. Я з острахом дивилася в очі дітей, які незрозуміло спостерігали за цими подіями, я не могла коректно пояснити їм, що відбувається, бо, мабуть, і сама до кінця всього не розуміла. Щодня по декілька разів на день я пила заспокійливі, зривалася на дітях і чоловікові, а син усе запитував: «Чому не можна йти на футбольне поле? Чому не можна гратися з друзями? Що сталося? Що таке та війна?» (на той момент йому було лише 3 роки).

Пройшло декілька днів, і як би тяжко не було про це говорити, ми почали звикати до тривог, до літаків, що гули в небі. Сідали в коридорі і молилися.

Та одного разу, коли оголосили підвищену небезпеку, почали летіти ракети, чоловік наказав, щоб ми всі негайно збиралися. Ми встигли лише одягнутися. Ховалися в шкільному льоху, що був укопаний у землю. Коли ми туди приїхали, там уже були декілька сімей. І тут мене повністю «накрило». Лише за цих дві години, які ми там провели, я зрозуміла, що таке життя, яким дорогим є кожен момент проведений зі своїми рідними людьми. Коли ми там сиділи, було так страшно, що по шкірі йшов мороз від звуків ракет, які летіли над нами. Найважливішим у той момент було заспокоїти дітей.

В голові просто не вкладалася думка: як у XXІ столітті таке можливо, чому з малими дітьми потрібно ховатися по підвалах у власній країні?.. Ще багато запитань не полишали дорослих у тому сирому погребі.

Коли оголосили про наступ військ із білорусії, чоловік сказав збирати речі та їхати з дітьми за кордон. Хоч як я цього не хотіла, він просто змусив мене: ходив за мною з валізою і сам пакував наш одяг. 13 березня 2022 року він відвіз нас на кордон і, навіть не встигнувши попрощатися, ми поїхали в Литву. Та дорога для мене була настільки важкою. Серце просто обливалося кров’ю від думки, чи побачимося знову.

З трьома дітьми, сумкою речей нас везли якісь чужі люди невідомо куди, які навіть не розуміли, що ми говоримо. Страх, паніка, постійні думки не полишали мене ні на хвилину.

Проте, дякувати Богові і цим водіям, ми приїхали в м. Друскінінкай. Нас поселили в невеличку квартиру, дали все необхідне, але я не звикла чекати допомоги від когось і вже через тиждень пішла працювати. Варила литовцям українські страви, мила вікна в будинку, прибирала, навіть складала дрова, і, неважливо, що я вчителька. Я добре розуміла, що повинна годувати своїх дітей. Донечки пішли там до школи, а син – у садочок. І кожен ранок починався з метушні: того відвести в садочок, дівчат – до школи, а сама бігла і шукала підробіток. Найтяжче  було розуміти, що немає поруч чоловіка.

Діти сумували за татом. Дуже хотілося додому, проте вирішили, щоб діти довчилися навчальний рік і тоді поїдемо. Пробули ми та 4 місяці. Останні дні просто рахували на пальцях.

Повернувшись в Україну, раділи, що знову всі разом. І, хоч би як страшно не бувало моментами, проте для себе я зрозуміла «В гостях добре, але вдома – найкраще!». Тепер щодня кожен на своєму фронті. Молимося, допомагаємо нашим ЗСУ і твердо віримо, що скоро – ПЕРЕМОГА!