Булавінова Олена Володимирівна, вчитель, Андріївський ліцей №2 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – дата, яка стала переломною в історії України. Цей день розпочався, як і багато інших, але незабаром перетворився на чорну смугу в житті мільйонів людей. Ранок приніс не звук будильника, спів птахів, гомін дітей, а гуркіт вибухів, що доносились знадвору. Світло надії й миру враз поглинула чорна хмара війни. Страх і невизначеність заволоділи нашими думками.

Ми, мирні жителі, раптово опинилися на межі виживання. Для багатьох це стало першим усвідомленням того, що прийшла війна, яка несе людям біль і страждання.

Коли я прокинулася, світ здавався тихим і спокійним, але вже за кілька хвилин все змінилося. Телефон почав дзвонити, повідомлення один за одним сповіщали про початок воєнних дій. Серце тремтіло від страху. «Це правда? Не може бути!» — думала я, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Перші дні війни були хаотичними: у місті панувала паніка, люди почали збирати речі і масово виїжджати, на заправках не вистачало пального...

Я йшла вулицею, бачила знайомі обличчя, на яких читались не тільки тривога, а й біль і відчай. І хоча ми були у відчаї, але відчувалась готовність об’єднатися і боротися.

Того дня ми ще не знали, скільки випробувань чекає на нас попереду. Я з родиною вирішила залишитися, сподіваючись, що все обернеться на краще. Ввечері, коли на небі загорілися зірки, звучали сирени тривоги. Ми сіли разом, обнялися, намагаючись знайти втіху у простих речах. Я згадала, як раніше ми святкували маленькі радощі: сімейні вечері, прогулянки парком, спільні мрії про майбутнє. Але в той момент не було місця для мрій. Лише страх і невідомість.

Війна змінила життя мільйонів українців. Вона стала випробуванням, яке не кожен був готовий зустріти, але життя не залишало вибору.

З перших днів перед нами постали серйозні виклики — як захистити своїх близьких, як зберегти життя і як адаптуватися до нової реальності, бо війна — це великий стрес, горе і втрати, які залишають глибокі рани в душі кожної людини. Мій шлях у ці 1000 днів був схожий на шлях багатьох інших, але для мене він став особистим випробуванням витримки, сили та надії.

У перші дні війни, коли бомбардування стали частішими, ми зрозуміли, що залишатися вдома небезпечно, і вирішили евакуюватися до Словаччини. З болем у серці залишаючи свій дім і рідних, я знала, що це єдиний шанс вижити та захистити свого сина. Це було важке рішення, але в той момент не було часу довго роздумувати, куди й як їхати.

Ми з чоловіком усвідомлювали, що безпека нашої дитини є нашим пріоритетом.

Прощання з рідними і друзями було важким. Обійми, сльози, обіцянки зустрітися знову – все це залишило глибокий слід у моєму серці. Ми зібрали найнеобхідніше, і, поки серце билося в ритмі тривоги, вирушили в невідомість. Дорога до кордону була довгою і виснажливою, але ми знали, що це необхідно. Словаччина зустріла нас з відкритими обіймами. Спочатку ми жили в тимчасовому притулку, де були люди з різних куточків України.

Всі ми переживали схожі страхи, але одночасно знаходили підтримку один в одному.

Живучи у Словаччині, я навіть знайшла роботу, хай і нелегку та безперспективну... Але вона давала мені можливість заробляти на життя, відчувати себе корисною, адже, зустрічаючись щодня з іншими українцями - переселенцями, я надавала їм інформаційну, а нерідко і матеріальну підтримку, допомагала їм адаптуватися, відчувати себе впевненіше в чужій, хоч і гостинній, країні… Іноді людям було важливо, щоб їх вислухали і поспівчували... Це надавало всім нам відчуття спільноти і підтримки... Кожен день починався з віри, що ось-ось усе закінчиться і ми знову будемо вдома, але... Дні минали, і ми, на жаль, розуміли, що додому повертатися ще завчасно. Протягом семи місяців, проведених за кордоном, ми організовували збори гуманітарної допомоги, допомагали сім'ям, які втратили все, та підтримували тих, хто не міг знайти роботу.

Цей досвід допоміг мені зрозуміти, як важливо залишатися разом у важкі часи, допомагати один одному та ділитися тим, що маєш.

Мій син ходив до місцевої школи. Це було ще одне випробування – нове середовище, нові люди. Спочатку я переживала, адже мова і культура були для нього незнайомими. Але діти мають дивовижну здатність швидко адаптуватися. Вчителі та однокласники прийняли нас дуже тепло, були добрі, готові допомогти, за що я їм безмежно вдячна. Це додавало мені сил, адже я бачила, як моя дитина росте, вчиться і знаходить нових друзів. Школа стала для сина не лише місцем навчання, а й острівцем стабільності в цьому хаосі війни, а сама Словаччина стала для нас не лише новим домом, а й місцем, де ми могли відчути себе в безпеці.

Після семи місяців, коли наші воїни почали звільняти територію Харківщини, ми вирішили повернутися додому.

Коли ми перетинали кордон, серце наповнювалося надією і тривогою одночасно. Я побачила знайомі місця, які пережили воєнні страждання, але водночас відчула гордість, що це наша рідна земля, наш рідний край, що кожен кущик, кожна травинка вітає нас з поверненням. Стан моєї душі в цей момент важко передати…

Озираючись назад на ці 1000 днів, розумію, що цей шлях змінив мене. Він навчив мене цінувати те, що раніше здавалося звичним, і знаходити сили у найважчі моменти.

Я бачила багато болю, втрат, але бачила також і багато доброти та людяності. Війна змінила мій світогляд, але вона також показала, наскільки сильними ми можемо бути, коли зберігаємо віру та надію. Я мрію про день, коли моя дитина знову піде до української школи, а я зможу повернутися до улюбленої роботи. Впевнена, що цей шлях був не даремним. Він зробив нас сильнішими і ще більше єдиними у прагненні до перемоги.

Мій шлях триває, і поки я живу заради своєї дитини та майбутнього нашої країни, у мене є надія. Мій шлях під час тих 1000 днів війни став для мене не лише випробуванням, а й найкращим вчителем.

Я навчилася бути мужньою і витриманою, бути співчутливою та відкритою до нового. Я зрозуміла, що навіть в найважчі моменти життя можна знайти силу і надію.

Тож мої 1000 днів війни стали для мене свого роду подорожжю до власної душі, до тих скарбів і якостей, які приховані в кожному з нас. Цей шлях допоміг мені змінитися і стати кращою людиною, здатною до великих дій і великих почуттів у будь-яких обставинах. Повернення додому було одночасно щасливим і важким.  Настав час відновлення, але я знала, що ми зможемо впоратися. Війна залишила слід у кожному з нас, але ми навчилися цінувати прості речі — мир, безпеку, родинні зв'язки.

Хоча шлях до відновлення буде довгим, я вірю, що ми зможемо знову побудувати своє життя, адже в наших серцях живе незламна віра у краще майбутнє.

Тисяча днів війни — це не лише про втрати, це також про стійкість, єдність і силу духу. Ми, українці, довели, що можемо витримати будь-які труднощі. Я вірю, що наше майбутнє буде світлим, і ми зможемо відбудувати нашу країну, адже в серцях кожного з нас живе незламна віра у перемогу.