Чорна Мілана, Плехівська гімназія Оржицької селищної ради Полтавської області, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Яковенко Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Дитячі спогади… Ця фраза завжди викликає посмішку дорослих людей. І справді, це безтурботний, щасливий і, головне, безпечний період для кожної дитини. Це саме те, що неможливо відібрати, забути чи змінити. Синонімами слова “дитинство” є сонце, світло, сміх, ігри. Воно яскраве, різнокольорове.

Але натомість кляті вороги моєї країни заштрихували його чорним. Вони цілком усвідомлено вирішили, що синонімами мого дитинства мають бути війна, підвал, ракети, тривога, біль, жах, безнадійність.

Нелюди вже украли в мене моє беззаперечне право на щасливі спогади, адже цей період неможливо поставити на паузу чи пережити по-іншому.

У 2014 році мені було лише 4 роки, і я не усвідомлювала, що до моєї країни прийшла біда. На той час важливо було, що мама і тато поруч, а я починаю пізнавати такий великий, добрий та цікавий світ. Пам'ятаю ігри разом із друзями у дитячому садочку та радісне очікування пригод кожного дня.

Але вже у школі дедалі частіше я чула слово “війна”. І вже потроху почалося розуміння того, що за ним приховується.

Я познайомилася з людьми, які були вимушені покинути свої рідні домівки на сході. Вони втікали від безпощадних загарбників у більш безпечні регіони. Ми намагалися допомогти їм, забезпечити всім необхідним, підтримати. А вони розповідали нам про те, що пережили. Я слухала ці моторошні розповіді про страшні злочини ворогів, але для мене, десятирічної дитини, це було як перегляд фільму жахів — це коли і страшно, але підсвідомість нашіптує тобі, що це нереальність, фантастика. Адже як таке можливо у сучасному світі?

24 лютого 2022 року я прокинулась у гарному настрої. Але через декілька хвилин у моєму серці оселилася тривога, яка ні на мить не полишає мене і досі. «Повномасштабне вторгнення» — жахлива фраза для людей. У ній аж відчувається загроза, небезпека, ненависть, страх.

З того ранку моє життя повністю змінилося. Нескінченні повітряні тривоги, переховування у вогкому підвалі разом із іншими учнями, постійне почуття жаху від новин — це стало нормою мого дитинства. Я наразі не розумію, як у світі сучасних технологій, у розвиненому цивілізованому світі, за умов безупинного технічного прогресу, який значно полегшує життя людства, хтось може безкарно позбавляти життя собі подібного? Чому всі діти моєї рідної країни повинні чути свист ракет над головою, здригатись від страшних ударів, розрізняти по звуку ворожі літальні апарати? Саме ці питання мене хвилюють і не залишають у спокої. А коли мені найважче, то я починаю переглядати фото та відео з нашими захисниками. І саме тоді в мені починає прокидатися віра в те, що скоро зло навіки піде з моєї Батьківщини.

Я знаю, як нашим військовим тяжко фізично та морально, з якими нелюдськими випробуваннями вони зіштовхуються щодня, щогодини.

Вони стійко і мужньо захищають не тільки нашу волю, нашу територію, наш спокій, наші життя, але і бажають повернути усім діткам України щасливе дитинство. Бо це важливо! Своїми героїчними вчинками наші захисники мотивують мене завжди бути сильною, мужньою, відповідальною та доброю.

На знак вдячності і поваги я молюся Богу, щоб кожного дня він оберігав наших воїнів. Вони зараз дуже потребують нашої підтримки і любові, але самі підтримують нас, перебуваючи в окопах у спеку і холод, під час вибухів.

Наші захисники готові віддати життя, захищаючи мирне населення. Гірко, що це не фраза з якогось твору з зарубіжної літератури, а сучасна реальність, моє сьогодення.

Я пишаюся тим, що я українка, і не просто вірю, а твердо впевнена, що наша країна переможе цих навіжених загарбників, бо добро завжди перемагає зло. І колись, у далекому і щасливому майбутньому, я буду розповідати своїм онукам спогади мого дитинства. Я дуже хочу, щоб вони, слухаючи мене, не знали, що це таке — пережити війну, а вважали мою розповідь переказом фільму жахів.

Слава Україні!