Софія Руденко, Рівненський ліцей №12 Рівненської міської ради, 8 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Велетнюк Оксана Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Перед початком повномасштабного вторгнення, перед днем, який зруйнував життя багатьох українців, усе було оповите радістю та звичним спокійним чергуванням днів. Люди й не здогадувалися, що їх чекає тяжка, виснажлива, така довга війна. Як грім серед ясного неба вона впала на голови звичайних людей. Проте після пережитих подій важко сказати, що ми звичайні, тому що кожен із нас став героєм.

Ранок 24 лютого… Близько п’ятої ранку мама стрімко будить мене зі слізьми на очах. Моторошні слова про початок війни я досі добре пам’ятаю.

Чомусь за секунду зрозуміла, про що йде мова, але не могла повірити, що це не марення страшного сну. Вся родина телефонувала близьким і знайомим, а у відповідь — лиш одна фраза: «Тримаймося разом». Ненадовго це заспокоювало.

Сидіти в укритті, бути залежними від новин, хвилюватися за життя ближніх — такою була рутина наші перші дні, тижні, місяці… Але згодом я зрозуміла, що мій незламний рід вміє протистояти всім негараздам, навіть таким, як війна.

Люди знаходили силу жити далі. З вірою в перемогу створювали пісні, що не менш важливо для нашої культури, займалися волонтерством, допомагаючи один одному й армії. Ми, незважаючи на тяжкі часи, намагалися вчитися як і в мирний час.

Але не обійшлося без втрат і тут. Друзі виїхали за кордон з батьками, уроки проходили в укритті під час тривог. На жаль, багато людей втратили ще більше: домівки, звичне життя, близьких або рідних. Тому ми завжди пам’ятатимемо, хто це вчинив і хто загинув, виборюючи вільне незалежне майбутнє для нас.

І до сьогодні, дякуючи нашим мужнім захисникам, ми живемо у своїй рідній Україні. Я можу здобувати знання в улюбленій школі, спілкуватися нашою солов’їною мовою.

За весь цей час я відчула справжню єдність та незламність нашого народу, чим дуже пишаюся.