Бідняк Софія

Багатопрофільний регіональний центр професійної освіти у Черкаській області, 1 курс, 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рибак Світлана Вікторівна

Війна. Моя історія.

Україна….Моя рідна держава, земля моїх предків, на якій нам судилося народитися і жити, яка стала частинкою мене самої.

Велична  і трагічна історія моєї України. Здавна  численні завойовники приходили на цю прекрасну багату землю, щоб загарбати  її й поневолити український народ. Різні народні пісні, думи, перекази донесли до нас правду про давні героїчні  і сумні часи, коли славні козаки – запорожці боронили волю народу.

Тривалий час Україна, втративши незалежність, стогнала під ярмом поневолювачів, але народ вірив, що їх Вітчизна буде вільною державою.

І першим, хто сказав про це на весь світ, був Т.Г.Шевченко:

Не вмирає душа наша

Не вмирає воля.

Слово великого Кобзаря підхопили і продовжили його послідовники, всі ті, кому не байдужа доля українського народу. Люди, які любили навколишній світ, своїх батьків, а звідси – і Україну, яка «була в їх серці», у «чолі і в руках».

Далеко  не кожен поет зважувався на правду, але ті письменники, які хворіли душею за українською нацією, принесли у літературу  свіжий вітер суспільних змін, відродили  віру в найсвятіші ідеали добра, любові, правди, справедливості.

Та в 2014 році на нашу рідну землю прийшло нове лихо – російсько - українська війна. Пряме і опосередковане застосування збройної сили російською федерацією проти суверенітету і територіальної цілісності України, що розпочалося на Сході України, а 24 лютого 2022 року ̶ на території всієї країни.

Я не памʼятаю жахливішого ранку… 

Всі ще спали. Зателефонувала бабуся. Цей телефонний дзвінок змусив прокинутися всю родину. Якесь зніяковіння, серце почало битися все частіше й частіше, а з телефона чути бабусин голос: «Прокидайтесь! Почалася війна!»

Тоді весь світ перевернувся з ніг на голову, ніхто вже не слухав бабусю, бо в голові був якийсь незрозумілий шум. Ми не знали, що робити: чи збирати речі і кудись тікати, чи залишатися. Стан нерозуміння і паніки, ще й у небі дуже низько літають літаки, від цього звуку здається, що настав кінець світу, а ми доживаємо останні хвилини свого життя, хоча ще майже не жили. 

Нам пощастило… Ми живемо на більш-менш безпечній території нашої країни. Переглядаючи новини, мені не вірилось, що це моя Україна сьогодні, особливо коли ми дивилися кадри з Бучі. Це момент дорослішання, час думати не лише про себе, а й про своїх рідних, друзів, домашніх тваринок, свою домівку, український народ, усю країну. 

Ще більше заболіло серце навесні. Саме тоді і до нашого будинку прийшла темна і страшна війна, воювати пішов мій брат, моє серце. З цього дня ми всі живемо від дзвінка і до дзвінка, з нетерпінням чекаємо його: «Все добре!». 

Одного дня він не зателефонував… Ми дізналися про його тяжке поранення.  Місяці лікування… Але  доля подарувала йому ще один шанс – шанс жити.  Вилікувавшись він не став чекати і знову поїхав до своїх побратимів, щоб боронити нашу землю від нападників. 

Я вірю в національне відродження рідної землі,  вірю в нашу перемогу, в сили наших захисників. Надіюсь, що всі труднощі  будуть подолані  і стане Україна щасливою і радісною домівкою для нас усіх. 

Разом до перемоги!