Семененко Єлизавета, учениця 11 класу Миколаївського ліцею №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Войтович Наталія Іванівна

«Війна. Моя історія»

22 лютого 2022, в школі ми з подругами обговорювали буде війна чи ні. Ми сперечалися, хтось казав, що вона буде, я казала що ні, бо у 21 сторіччі не може такого бути. Я просто не вірила в це, хоча все мені показувало, що вона буде і, як виявилось, дуже скоро. Наступного дня,   ми з моєю подругою Настею захотіли погуляти і як раз мене і її відпустили допізна, хоча раніше нам не дозволяли. Ми з нею гуляли, ходили по магазинах, фотографувались. Ми з нею були дуже щасливі в той день, але щастя наше тривало недовго, тому що як потім виявиться побачимось аж через 1,5 року.

24 лютого 2022 року я прокинулась десь о 6 ранку від того, що почула вибух, мама розмовляла телефоном і плакала, я теж розплакалась. Так я і зрозуміла, що почалася війна. Але до кінця я в це не вірила і навіть не хотіла. Щоб зрозуміти, що в моїй країні війна, мені знадобилося багато часу. Перше, що я запитала після того, як заспокоїлась: «А треба йти до школи?».

Бабуся навіть не дійшла до роботи, як десь вибухнуло, вона розвернулась і прийшла додому. Вона почала пекти хліб, бо в магазинах вже нічого майже не було. Ми з мамою збирали тривожну валізу і деякі речі. Пізніше приїхав тато, вони з мамою розлучені. Я знову розплакалась, бо він був дуже сумний і в мене чомусь було таке відчуття, що він прощається. Не знаю чому, але мені так відчувалося. Після цього надвечір ми пішли в бомбосховище, яке знаходиться за моїм будинком. Ми пробули там аж до ранку.

25 лютого 2022 року. Приїздить дядько зі своєї зміни, бере свою родину і мене. І ми їдемо в селище, бо там сім’я тітки. А бабуся з мамою залишаються, я за них дуже переживала. Ми встигли переїхати міст, тому що писали що його будуть розводити й ми могли б не виїхати.

Березень, дату точно не згадаю. Був приліт майже навпроти нашого будинку в житловий будинок. Люди не постраждали, але постраждав дім. В будинку майже не залишилось квартири, яка  була не пошкоджена. Зараз люди там не живуть, і начебто будинок будуть зносити. Після цього мама з бабусею зібрались і приїхали до нас, хоча місця не було, тому вони спали в сестри тітки на кухні. Ми пробули там до травня місяця і приїхали додому.

Через місяць ми знову поїхали, але вже в село, де виросла я та мама, і ми знаємо там кожний куточок. Потім так вийшло, що в моїй старій школі скасовували 10-11 клас, і мені треба було кудись йти далі. Потім я подала документи в ліцей №3 і не пошкодувала. Цього ж літа, тобто 2022 року я нарешті побачилась з татом, я дуже сумувала і сумую за ним.

В цьому селі, де ми жили було дуже чути вибухи з Очакова, тому що відстань була невеликою. Почалась зима, почали вимикати світло, ми з мамою ходили в ліс по дрова, шишки та по сухе листя, бо опалювати будинок не було чим. І саме в цей момент я остаточно зрозуміла, що на вулиці війна і ми просто виживаємо, а не живемо. На початку лютого 2023 року ми вирішуємо, що так більше не можна і приїздимо в місто. 

Літо 2023. Пам’ятаєте Настю, так от нарешті ми з нею зустрілися. Зараз вже кінець вересня і я не бачила тата вже рік. Тому що він в іншому місці, і можливості приїхати в нього немає. Мені скоро 17, а війна почалась коли мені було 15. Ми всі вже дуже втомилися, але ще важче зараз нашим бійцям, які захищають нас. Ми повинні бути їм вдячні та підтримувати як можемо, тобто донатити й не втрачати надію, що за нами перемога та справедливість.