Пальова Анна, 11 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Ліцей імені Лесі Українки Жовтоводської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бабенко Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

21 липня 2014 року, приблизно сьома- восьма ранку. Пам’ятаю, наче це було вчора, а минуло вже більше, аніж десять років. Це було гучно - деокупація мого рідного містечка. Про що я кажу? Про те, що війна йде довше, аніж 1000 днів. Вона триває вже більше 10 років і кожен день нагадує мені про себе. З шести рочків я знаю, як потрібно поводитися при обстрілах та інших небезпечних ситуаціях (якщо чесно, хотілося б не знати і досі). І ось тепер, коли за пів року мені виповниться вісімнадцять, я сиджу у своїй новій кімнаті тп пишу це есе.

Хотілося, правда, сидіти у своїй кімнаті у рідному місті Донецької області, де провела все дитинство (справді шкода, що йому довелося так швидко закінчитися), а не у місті Жовті води, де я зараз живу, хоч вони вже і стали мені рідними. А ось як я тут опинилась - вже окрема історія.

Шосте квітня, 2022 рік. Повномасштабна війна. Мені 14 років. Чуються, вже ставши звичними, постріли, десь за містом (звучить жахливо, чи не так? Але проживши поблизу лінії розмежування все життя, хоч і здригаєшся, але вже не дивуєшся). Подружка Тетяна живе неподалік від мене і батьки дозволяють пройтись нам районом, а ми ще й двох друзів зустріли. Ніби й весело, але сміх швидко перекриває тривога, оскільки ми на днях планували виїжджати з міста. Хтось точно знав, що їде завтра, хтось за тиждень. Я знала, що скоро теж поїду, але не знала куди і з ким. Вечір вже ближче і ближче, час розходитись. Моя мама балакає з сусідкою біля підʼїзду. А Тетяна вирішує попрощатися з моєю мамою.

Стою поруч, поки балакають і раптом чую фразу «А Аня (тобто я) завтра теж їде, о восьмій ранку автобусом. Поїде до Самбору разом із групою дітей з міста, там ще її однокласниця буде».

Сказати, що я була шокована? Хіба ж то що? Шок буде далі. Думала, поїду у табір на два тижні, поки все «усяде», а потім додому і життя буде як раніше. Спойлер: як раніше вже не буде. Пройшло вже 943 дні, як я востаннє була вдома.

Спочатку ми їхали автобусом до вокзалу, потім пересіли на потяг до міста Львів, звідти повинні були знову автобусом їхати до Самбору, але вже у Львові нам повідомили, що там місць нема, залишаєтесь жити у навчально-реабілітаційному центрі «Мрія» у самісінькому центрі міста Лева. Багато звідти історій - позитивних і не зовсім, повчальних, надихаючих. Але вся «сіль» не в тому.

До нас прислали психолога і на одному з групових зайнять ми зрозуміли, що маємо дещо спільне між всіма дітьми і супроводжуючими- день народження. Наш другий день народження.

Наша група повинна була їхати восьмого квітня з краматорського вокзалу, це випадковість і диво, що раптом одна з головних пані вирішила, що ми повинні поїхати на день раніше. Ми стояли на тому самому місці і у той самісінький час, де був згодом вибух, але всього на день раніше.

Прожила я у Львові пів року, увесь цей час батьки були вдома. Мені виповнилося 15! Тоді здавалося, така доросла, а зараз розумію - дитинка, якій довелося нести завелику відповідальність за себе.

Батькам запропонували орендувати квартиру у місті Жовті Води, і з того моменту почалась моя нова історія. Історія про те, як навчитись бути звичайною дитиною, не боятися різких звуків, мріяти про земні речі, як у інших дітей, що не бачили війни. І хоч у будь-якому куточку війна постійно нагадує про себе, але тепер я дізналась, що таке жити мирним життям. Як це - починати все з чистого листа. Нова школа, нові хобі, нові місця. Почалась історія про життя, а не виживання.