Куцериб Тетяна, 11 клас, Ліцей №3 імені Святої Королеви Ядвіги м.Мостиська Мостиської міської ради Львівської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куцериб Марія Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять  третє лютого. Я повертаюсь додому після звичайного шкільного дня. Іронічно, останнім уроком була українська література, де темою заняття була Друга світова війна. Ми обговорювали оповідання, в якому розповідалося про важке життя солдатів та цивільних тих часів. За кілька хвилин до перерви ми почепили на дошці голубів миру, побажали, щоб ніщо подібне більше не повторилось. В мене є відчуття, що майже ніхто не сприйняв цих слів всерйоз, не вірячи, що наше життя зачепить війна.

Повертаючись додому, я думала про все на світі: про домашнє завдання на завтра, про оновлення в улюбленій грі, про серіал, який я збиралась дивитися, про свого кота. Аж ніяк не про те, як наступного дня зміниться світ.

З самого ранку щось було не так. Ні я, ні мої брати не пішли до школи, а вдома не було нікого з дорослих. Це був перший червоний прапорець, після якого ми були повинні увімкнути телевізор та послухати новини, але ми цього не зробили. Наші батьки повернулись додому раніше, ніж були повинні після звичайного дня на роботі, що теж було доволі дивним. Ми почали розпитувати їх, але ми не були готові до слів, що почалася війна.

Для мене вона завжди була тим, про що я би почула на уроці історії. Про що я прочитала би у соціальних мережах, залишила би співчутливий коментар та продовжила жити, як до того.

Але це була реальність. Вона дійсно почалась, і не так далеко від мене. Не допомогло і те, що наші родичі, яки жили в Києві, переселилися до нас, рятуючись від обстрілів та воєнних. Я, мої брати, тато і мата переїхали до будинку моїх дідуся та бабусі, батьків мого тата, де ми прожили приблизно місяць. Початок війни був для мене періодом ізоляції та страху. Ніхто не був впевнений чи наше військо зможе нас захистити. Я намагалася ігнорувати те, що діється навколо, бо думала, що чим менше я буду звертати увагу на те, що діється навколо, тим менше воно мене зачепить. Але це ставало все важчим і важчим, і я була змушена зрозуміти, наскільки егоїстично себе поводила.

Мій тато брав участь у волонтерстві, а я слідом за ним. Звісно, мій вклад ніяк не може зрівнятися з роботою інших волонтерів, але я робила все, що могла. Почала слідкувати за новинами.

Війна – жахлива трагедія, яка змушує нас переглянути наші цінності. За останні два, майже три, роки я змінилася на краще, стала більш відповідальною, почала думати більше про інших. Хоч ці зміни є позитивними, хочеться, щоб вони відбулися за інших обставин.