Попик Валерія, 1 курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 р. День, який повністю змінив життя Українців! 04 год ранку, тяжкий підйом з ліжка, обстріли, дзвінки, батьки зі сльозами на очах, питання: «Що робити далі?». Цей ранок назавжди залишиться переломним моментом у моїй пам'яті. 20 березня 2022 р. Російські війська почали заходити в моє селище, що на Херсонщині. Вони їздили по вулицям нашого села танками. Це страшно. Вони зламали стовп при в’їзді в село та переїхали наш прапор.

Ховаючись, тато підняв наш синьо-жовтий та зберігав в окупації. На цьому прапорі й досі стоїть дата, яку ми написали, щоб пам’ятати про ці події. Тепер це вже не просто прапор.

23 березня 2022 р. Трагедія в родині.  Коли тато з дядьком поїхали до магазину, до села почали заходити колони танків. Почалися вибухи. Прибіг тато, але вже сам. Ніхто не знав, де був дядько в цей час. На вулиці почали кричати – горить машина. Це була саме та машина, якою поїхав дядько. Він попав під обстріл. Доля  дядька потроху зводила з розуму всю родину.

Зрештою, з'явився зв'язок і пролунали страшні слова: «Я поранений, кум згорів заживо...». Ми просто в це не віримо!

Не вагаючись, тато побіг його шукати. І от під'їхала машина. Із заднього сидіння винесли закривавленого дядька… Це була дуже важка ніч: без світла, без лікарів та постійний страх за життя рідної людини. Небайдужі друзі родини, наражаючись на небезпеку, вивезли тітку із чоловіком до Миколаєва в лікарню. Але там вони пролежали недовго. На четвертий день було влучання в лікарню. 

Тим часом усю сім’ю тато вивозить у безпечне місце. Це був останній день, коли випускали з села.

Становище в рідному селі було скрутне: пусті магазини та аптеки, відсутній будь-який зв'язок та світло. Найбільше стискало серце від усвідомлення того, що окупанти ходили по нашому селу та домівках, наче господарі. Тато залишився та приглядав за будинком. Незважаючи на небезпеку, тато їздив до Херсону по хліб, щоб люди мали хоча б якусь їжу. У тата була довідка, що він – волонтер, який допомагає селищу. Цей папірець він численно показував на постах окупантів. Кожен ранок починався з того, що його роздягали, допитували, перевіряли документи та відпускали. Виявляється, звичайна довідка може врятувати життя.

З початком окупації багатьох односельчан забирали в підвал на допити, знущалися над чоловіками та жінками, убивали. Жити в селі було неможливо.

Під страхом смерті люди виїжджали на околицю села, щоб знайти єдине місце для зв'язку з рідними. Із татом у нас був лише один дзвінок на день. І цей дзвінок ми чекали увесь день. Дякувати богові, що тато залишився живим та здоровим. Наш будинок зазнав обшуків. Окупанти підставляли рушницю татові в голову, стріляли під ноги, питали про зброю, шукали ТРО. Коли загроза була неминуча, тато виїжджає з окупації. На ранок Великодня він вирушив до нас у Вінницьку область.

Небайдужі люди надали нам хатинку, де ми прожили цілий рік. І от пролунав довгоочікуваний дзвінок: «Село звільнили!». Дякую нашому ЗСУ! 

Ми повернулися додому 03 березня 2023 р. На радощах почали відновлювати своє житло, але обстріли продовжувалися щільними градами. Почали гинути люди. Невдовзі окупанти з лівого берега почали запускати на нашу територію дрони, які слідкували за великими машинами, автобусами. Дрони почали атакувати цивільних. Люди, які залишилися в селі, всіма силами та надіями, молитвами допомагають ЗСУ.

Ми віримо, що наш Херсон не покинуть напризволяще, та звільнять лівий берег від окупантів. Маємо надію і віримо в Перемогу українських воїнів! Вистоїмо – переможемо!