Я працювала до початку війни в Польщі. Ми проснулись в хостелі - дівчата кажуть, що війна почалась. Почали телефонувати родичам. Думали, що раз-два - і все так закінчиться. Але не так швидко виявилось. Я завагітніла в Польщі, а через сім місяців приїхала додому народжувати, бо там не мала медстраховки. Мій батько зараз знаходиться в окупованій Нестерянці Оріхівського району. 

З села сусіди тільки пишуть СМС, ніхто не телефонує. Пишуть повідомлення що живий здоровий слава богу. Все. Ми там раз на тиждень пишемо: «Як справи, що ви там? Вони відповідають, що все добре і чи стріляють, чи ні. 

Наразі я у Запоріжжі. Тут народила синочка. Хлопчика. Не хочу нікуди їхати, хочу бути вдома. Ми за кордоном нікому не потрібні. 

До сирен вже звикла. А як ото летить, а я з дитиною сиджу в квартирі і думаю, чи прилетить воно чи ні, - це страшно. 

Ми вдвох із сестрою і з маленькими дітками по 11 місяців знімаємо однокімнатну квартиру. Волонтери дуже допомогли з памперсами, з харчуванням, з одягом. Були труднощі фінансові з оплатою квартири, комуналки. ВПО ж платять. Так що тяжко, але нічого, тримаємось. Чекаємо, щоб все це завершилось.

Якось я спочатку думала і вірила в перемогу. А зараз вже надій якось немає. Жалко хлопців наших, що помирають. Жалко людей. Дуже багато знайомих залишились без житла. Жалко всіх.

Хочеться, щоб майбутнє було мирне, щасливе і світле. Щоб все було добре, як раніше. Ми намагались добре жити: намагались, карабкались, їздили на заробітки, збирали гроші, ремонти робили. А прийшли загарбники і все забрали.