Я мешкала сама в Донецькій області, у місті Краматорську. Зараз переїхала в Полтаву. Тут винаймаю житло.

Я ще спала, і недалеко від того місця, де я проживала, прилетіла ракета. Був пошкоджений будинок. Тоді я зрозуміла, що щось не те коїться. А потім уже зі ЗМІ дізналася, що почалася війна. Через деякий час в інший будинок ракета влучила, але я думала, що це ненадовго. 

15 березня я виїхала, коли в нас розпочався обстріл, і ми через кожні годину-дві бігали в бомбосховище. Було дуже страшно. 

Пенсія в мене мала, а треба ж і за квартиру платити, і свої продуктові потреби задовольняти, і одяг купувати. А тут, у Полтаві, не дуже з цим допомагають. Дуже хочеться додому. У нас там, напевно, тижні два вже не стріляють, але ж поряд - Авдіївка, Бахмут, Лиман. Рано ще повертатися. 

Мене вже не було в Краматорську, коли влучила ракета в залізничний вокзал, але це мене дуже шокувало. Там стільки людей загинули та каліками стали! Стільки було крові, горя, плачу! Я взагалі не розумію, як це могло статися. 

Декілька знайомих, яких я знала особисто, загинули на війні. Декілька дітей також загинули, одна дитина залишилася інвалідом. Люди помирають під завалами. У нас два будинки склалися, як карткові будиночки. Це нормальну людину не може не бентежити. Нерви геть зіпсовані. Якщо десь чую різкий звук чи бачу феєрверк – здригаюсь. Тим паче, мені все це знайоме ще з 2014 року, але те, що коїться зараз, ні в які ворота не лізе.

Я вважаю, що в нас забагато зрадників всередині країни. Тому я не розумію, як війна може скінчитися нашою перемогою. 

У мене на батьківщині було дуже красиве місце – лиман. І в мого двоюрідного брата поряд дача була. Я давно туди не їздила. Там такий красивий садок, виноград, городи! Мені б хотілося, щоб скінчилася війна – і ми всі повернулися додому та могли займатися своїми улюбленими справами.