В мене четверо діток. До війни ми проживали в селі Авдіївка Донецької області. Спочатку ми не виїжджали, ще тримались там. Але коли вже був прильот навпроти нашого будинку, я дуже злякалась за діток, зібрала їх всіх і переїхала. В мене дітки маленькі – від півтора до восьми років. Чоловік на війні, боронить нашу країну. А ми маємо тут триматися. 

Мені 25. Я молода мама. Ми з чоловіком вже 11 років разом. В нас дуже велика і щаслива родина. В нас дуже класні дітки: розумні, веселі. Але ця війна розлучила нас із чоловіком. Він може приїхати на два-три дні раз у три місяці, максимум. Діти його не бачать, дуже сумують. Особливо - старший син. Він взагалі без татка не може. Дуже важко, бо навіть зв'язатися з ним можемо один раз на день, щоб тільки запитати, як він там.  

Мені не було куди їхати з дітьми, бо в мене немає ні рідних, нікого - я сама. І я поїхала до знайомих чоловіка в село. Там нічого не було, тільки дуже старі хатинки, і все. Там люди живуть на сільському господарстві. А мені треба було щось робити, шукати діткам одежу, бо я мала виїжджати з однією сумкою. Я розумію, скільки всього було втрачено матеріального, від цього взагалі дуже важко

Для діток я знайшла психологів, бо все це заподіяло їм травми. Під час сирен вони ховалися, плакали. Казали: «Мамо, зараз буде щось летіти - треба ховатися!» 

Наразі все вже добре. Вони щасливі, посміхаються, але все одно війна не скінчилася, є тривоги. Діти ходять в школу, і під час тривоги бігають в укриття. Для них це настільки тривожно, що у дітей і серце болить, і голова паморочиться. Я розумію, що все це впливає на них прям дуже сильно. Але ми працюємо. Бо це єдине, заради чого зараз можна жити, це діти.

Мрію, щоб скінчилась війна. Це і діти мої кажуть. Вони так приходять до мене і кажуть: «Мам, скоріше б війна закінчилася». Син навіть на Новий рік написав Діду Морозу листа, що йому не треба подарунків, а щоб тільки скінчилась війна.