Михайленко Софія, Ліцей №4 НМР, м.Нікополь
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Сіпакова Анастасія Анатоліївна
Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"
24 лютого 2022 року – цей день перевернув моє життя та життя моєї родини на до та після. З щасливої родини, ми перетворилися на родину в якій і до тепер постійно живе постійне переживання. Зараз мій батько захищає нашу рідну Україну. Відколи окупанти перетнули кордон, мій батько пішов добровольцем.
Члени нашої родини розкидані по всій країні. Мій брат проживає в Києві, ми з мамою так і залишились в рідному Нікополі, батько захищає Херсон та херсонський напрямок.
З дня, як батько захищає нас, ми всією родиною переживаємо за його життя. Майже кожного дня ми збираємо та відправляємо посилки для тата та його побратимів. Я навіть маю невеликі заслуги, я плету та відправляю фенечки для наших воїнів в кольорах державного прапора. Сім’ї деяких солдат вже купляли в мене їх, ці кошти я перевела на потреби нашої армії. На мою думку найважче це збирати та чекати рідну людину з війни.
Майже кожного для ми з мамою ходимо до церкви та просимо здоров’я батьку та скорішого закінчення війни.
Дуже тяжко розуміти, що війна - це сьогоденні реалії, а не параграф підручника з історії. Коли раніше я читала та слухала історії про родини, яких розлучила війна, я думала, що то напевно не так і тяжко, а зараз відчуваю це на своїй родині. Історії про те, як знищували міста, тепер повсякденне життя кожного жителя нашої країни.
Кожен день моє місто рашисти обстрілюють з градів та ствольної артилерії. Як настає ніч на Нікополь пускають від 40 до 100 снарядів та ракет.
Страшно буває по ночі, найстрашніше, коли прильоти снарядів були коло мого дому, декілька разів майже в мій двір. Більше за все на наш час моєю мрією є побачити моїх друзів, що поїхали через війну за кордон. Коли ми розмовляємо відео чатом, часто кажемо одну фразу –“А пам’ятаете, як ми разом гуляли літом, до війни?!”. Я ніколи не думала, що така фраза викликатиме в мене бурю незрозумілих емоцій, з якими буде важко владнатися.
Кожен день та ніч – це тяжка мука кожного жителя мого рідного міста. Нікополь щодня перетворюється на руїни колись дуже гарного та жвавого міста. Коли почалася війна, я навіть не могла повірити в це. Я ніколи б і не змогла подумати, що в нашому сучасному суспільстві колись держава, що вважала нас своїми братами (народними), зараз безжалісно вбиває українських дітей, залишає їх без батьків, каліками або знущаються над малими дітьми ніби це шмат м’яса.
З початку повномасштабної війни найбільш важким було читати та слухати новини про дітей, над якими знущалися рашисти, котрих не можна назвати людьми, про наших воїнів з Азовсталі, що стали героями всієї України, взагалі про кожного воїна, що захищає мою рідну країну.
Боляче розуміти те, що наше покоління застає такий жах.
А що для вас означає мир? Для мене мир це коли над твоїм домом не літають ракети, це коли в мирі живуть всі, взагалі всі люди в нашому світі. Моїм бажанням є скоріше закінчення війни, також щоб кожна дитина, котру «недоармія» залишила без батьків, знайшла свій дім та люблячу родину. Існує ще багато бажань, але всі вони приходять до одного.
Я хочу побажати кожній людині, що проживає на Україні і страждає через війну, скорішого щастя, одужання, повернення додому та мирного неба над головою.
Дякую нашій армії, що я живу не в окупації і кожен день можу проводити зі своєю родиною, хоч ми і знаходимося на різних куточках Україні, дякую нашому президенту за те, що ми і досі Україна.
.png "Імена")
