Штанько Вероніка Сергіївна, 15 років, учениця 10 класу Синельниківського ліцею №5

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Лісняк Світлана Володимирівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Відновлення жахіття наших предків

Цього року весна почалася далеко не мирними горизонтами степів та тихим щебетанням птахів, що повернулися з теплих країв. Війна… Моторошно відчувати на смак це жахливе слово.

Двадцять четверте лютого… Цей день назавжди закарбувався у моїй пам’яті, адже ранок почався не звичним мені звуком будильника, а сваркою матусі з вітчимом. Тоді вперше до мого слуху долинуло слово «війна».

Ніколи не почувалася так до непристойності гидко від одного лише висловлювання боротьби між країнами.

З перших днів цього кровопролиття мій вітчим та дядько вступили до ЗСУ та стали на захист наших територій. Вони продовжують відстоювати незламність та свободу рідного народу. Зараз моя нова реальність – прокидатися під звучання сирени або вибухів. Звісно, я боюся, як і всі. Але намагаюсь не зациклюватися на жахітті, що відбувається на моїй Батьківщині, я віддаюся своїй улюбленій справі – малюванню.

Заспокоює те, як пензлик плавно літає на полотні, залишаючи після себе дивні різнокольорові лінії. Портрети у мене виходять найліпше. Я обожнюю спостерігати за тим, як змінюються емоції людей в тій чи іншій ситуації та замальовувати це на аркуші паперу. Які різні бувають кольори зірочок, що передають найбільший спектр переживань, їх називають по-різному: баньки, віченька чи оченятка… Усе звучить дуже ласкаво та лагідно, як мед на язику, насуплені та похмурі чи, навпаки, спокійні та тихі риси обличчя має чоловік або дівчина – цим усім я живу та заряджаюся під час таких жахливих дій у сторону нашої рідної України.

Моторошним для мене стало десяте жовтня – день, з якого починалися масові прильоти.

Напередодні я поїхала до міста Дніпра, щоб зустрітися з подругою, яку не бачила з початку повномасштабного вторгнення російських військ на наші території та залишилася у неї гостювати. Прокинулися ми від потужного вибуху, наслідком якого стали вибиті вікна та гарантовано зіпсований настрій на увесь день. Досі почуваюся сумною, бо вже декілька днів ситуація в країні напружена. Кожної хвилини новин про смерть та поранення людей із сусідніх міст та сіл становиться все більше.

Мрію знову жити у мирній Україні.

Країні, де створюються нові сім’ї, де поважають твою думку, де існує свобода слова, де виховуються діти і просто у місці, де я живу блаженно і спокійно. Я впевнена, що ми переможемо, що мій батько й дядько повернуться живими додому, а ми з матусею та семимісячною сестричкою Марійкою чекаємо, молимося і віримо…

Дорогі мої українці, тримаймося! Слава Україні, слава ЗСУ!