Тетяні Петрівні доводиться ледь не кожен день ризикувати життям - обстріли тривають. Восьмий рік мирні жителі на лінії фронту не можуть спокійно спати ночами.

У перші дні війни особливих військових дій не було. Але потім почалися обстріли з усіх боків.

Наш будинок не постраждав, тому що його захистила з одного боку церква, з іншого боку ФАП [фельдшерсько-акушерський пункт]. Наші двоповерхові будинки вціліли, один лише будинок з чотирьох трошки був пошкоджений. Тріщини з'явилися дуже великі, обсипалася штукатурка, побитий дах, але зараз його перекрили.

Під час обстрілів я не сиділа в підвалі, бо у мене лежача мама. Я біля неї весь день була. У неї вік такий був, ще й нога зламана. Останні два з половиною роки вона взагалі не піднімалася. Ми її ховали за стінку, щоб якось захистити від осколків, якщо буде потрапляння.

Страшно було те, що не втямиш, хто куди стріляє. Ідеш, а над тобою кулі свистять, це страшно. Ну, а зараз ми вже звикли, свистять, та й годі. Кого поранило, кого не поранило... Ось так, тому що наше село на самій лінії фронту.

Постійні стреси кожен день. Кілька днів тому з 4 години ранку сильно почали стріляти, а потім о 2 годині ночі і о 4 ранку обстріли знову були. З початку війни ми не спимо нормально, не живемо нормальним життям. Яка може бути тут безпека, хто може гарантувати щось? Проходила недавно повз церкву, так по деревах шелестіло. Добре, що у верховітті, трохи нижче – і все...