Григорова Євгенія, вчитель, Комунальний заклад «Старовірівський ліцей
Шевченківської селищної ради» Куп’янського району Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Життя триває…

1000 днів війни: тисячі загиблих захисників, мирних людей і, найстрашніше, дітей; тисячі поранених і покалічених; перевернуті з ніг на голову долі мільйонів українців.

А скільки ще, навіть після закінчення цього жахіття, кожен з нас буде здригатися, почувши голосні звуки, згадуючи звуки повітряної тривоги та вибухи.

Змінилося життя всіх українців, і я не виняток.

З перших днів війни ми опинилися в окупації. Спочатку, як і всі, вірили, що це швидко закінчиться. Як жилося в окупації, я вже писала, тож тепер напишу про життя після неї.

18 серпня 2022 року ми виїхали з села. Три доби, з постійним відчуттям страху, рухалися до латвійського кордону. І спокійно зітхнули тільки тоді, як перетнули його.

Скоро ми опинилися в Польщі. Здавалося б, безпечно, тихо, живіть. Але не проходило жодного дня, щоб спогади про дім не спливали в пам’яті.

На початку вересня наше село звільнили, почалося відновлення освітнього процесу, хоч і дистанційно, але запрацювала школа. Яке то було щастя — виходити на онлайн-уроки, бачити такі рідні обличчя своїх учнів. І це ще більше тягнуло додому.

Пристосуватися до життя в Польщі ні я, ні мій п’ятирічний син так і не змогли, тож повернулися в Україну. Навіть не можу описати емоції, які я відчувала, перетинаючи польсько-український кордон. В голові була єдина думка: «Дома! Ми дома!».

Зараз ми в Стрию. Звичайно, це не в своєму селі, але я не можу ризикувати життям мого хлопчика, бо наш дім у прифронтовій зоні Куп’янського району. Та все ж ми — на своїй землі. Я продовжую працювати у своїй школі, мій хлопчик пішов до першого класу місцевої школи.

Все наше життя тут пов’язане з волонтерськими проєктами. З самого приїзду ми долучилися до кількох організацій, які працюють на підтримку наших «котиків». Це волонтери, які плетуть сітки (це мій напрям діяльності), шиють подушки (набивати їх допомагає мій синочок), в’яжуть носки, шиють теплі речі, виготовляють ноші та інше.

Дуже багато людей об’єдналися, щоб допомагати нашим захисникам — і місцеві, і переселенці.

Щемить серце, коли бачиш бабусь та дідусів, що кожного дня працюють: шиють, кроять, ріжуть, в’яжуть, набивають; дітей, які прибігають допомогти, хто як може; переселенців, більшість з яких втратила все, але не втратила могутнього духу непереможного народу.

Наші дівчата-переселенки створили «Фонд допомоги ВПО» і всіма силами намагаються вирішувати проблеми переселенців, що опиняються в скрутних умовах, а ще взяли опіку над центром реабілітації важкопоранених захисників у Трускавці. Коли дівчата оголошують про наступну поїздку до Трускавця, всі намагаються долучитися: хтось готує концерт, хтось приносить засоби гігієни, хтось допомагає грошима, щоб придбати найнеобхідніше.

Навіть школи Стрия долучаються до цих заходів: діти малюють малюнки, виготовляють листівки, що відправляються на фронт та в реабілітаційні центри та лікарні; збирають кошти, організовуючи ярмарки; сім’ї долучаються до збору фруктів чи солодощів.

Приємно відчувати і себе частинкою такої сили — сили єднання українців, від малесеньких діточок до людей поважного віку, з різних куточків нашої держави, які не злякалися, не зневірилися, не опустили руки.

В цьому наша сила…

Все буде Україна!