Крамар Софія, 10 клас, Десантненський ЗЗСО, Ізмаїльський район, Одеська область

Викладач, що надихнув на написання есе – Матрашак Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я пишаюся тим, що я українка. Бо українці — це народ, який навіть через всі утиски ніколи не втрачав своєї незалежності. Ми завжди були волелюбним народом, завжди захищали своє. Від часів становлення нашої державності й до сьогоднішнього дня тут живуть працьовиті люди, які ніколи не схилять голови перед загарбниками.

Навіть тепер, у двадцять першому столітті, коли технології стрімко удосконалюються, а суспільство розвивається, до нас прийшла війна. Вона змінила долі багатьох сімей та зруйнувала безтурботні часи дитинства. Ось скоро 1000 днів повномасштабного вторгнення. Як змінилося моє життя?

Звичайно, що в повсякдення додалися повітряні тривоги, нестабільне навчання, звуки віддалених пострілів, прильоти шахедів та часто погані новини, в яких обов'язково йдеться про війну.

Недалеко від мого села є острів Зміїний, який був окупований ще у перший день війни — 24 лютого 2022 року. На вимогу російського крейсера «Москва» скласти зброю, один з українських прикордонників відповів: «Руський воєнний корабель, іди геть!». Ці слова стали символом незламності та стійкого духу перед значно більшим і потужнішим противником. Операція з визволення острова тривала близько двох місяців. У той період було досить страшно, адже незліченна кількість ворожих ракет прилітала по острову, і всі вибухи були гучні.

Багато подій війни залишили свій відбиток у пам’яті. Тепер не можна без фонових думок про небезпеку гуляти на свіжому повітрі, не можна вийти, до прикладу, десь на пікнік, бо загроза життю постійно переслідує і дорослих, і дітей.

Неймовірний психологічний тиск з кожним днем війни відображається все більше на українцях. Адже війна забирає багато ресурсів, а саме — життів. Тому вважаю спільним обов’язком не забувати про тих, хто найбільше віддає сил задля можливості мирно жити у своїй державі.

Підтримувати військових — означає наближати перемогу.

Найперше, що необхідно нашим захисникам — це кошти на придбання різних видів військової техніки, або ж на лікування поранених. Тому я обов’язково активно долучаюся до ярмарків та заходів на підтримку героїв. Не потрібно також забувати про моральну підтримку захисників. Коли проводилися акції, в яких можна було надіслати їм листа, я завжди радо брала участь.

Діти й дорослі, кожен на своєму місці, повинні не забувати про спільну мету.

Якщо своїми силами старатися наближати перемогу — часи забутого спокою та свободи скоро прийдуть. Залучення до дій такого типу, як волонтерство, неабияк допомагає.

Війна змінила багато планів, поламала багато доль.

У кожної людини свої випробування, свій шлях. Мій шлях війни доволі не складний у порівнянні з іншими. Я намагаюся зробити максимальний внесок у розвиток волонтерства, адже всі найефективніші саме на своєму місці.

Є розуміння, що життя продовжується, але в іншому темпі. А ми лише пристосовуємося та не забуваємо про спільну мету — перемогти!