Асєєва Олександра, 9 клас, Комунальний заклад «Миколаївський обласний Центр національно-патріотичного виховання, туризму та краєзнавства учнівської молоді» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зьомша Інна Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Олександра, я навчаюся в 9 класі. Я живу в невеликому селі на Миколаївщині. Наше село — ніби острівець, але новини розлітаються швидше, чим вітри, тиші серед буремного моря війни. Тут не звучать сирени щодня, не падають ракети, але з першого дня повномасштабного вторгнення тиша стала тривожною. Все стало іншим.

Я пам’ятаю той ранок — 24 лютого. Мама плакала на кухні, а тато мовчки дивився в телефон.

Мені було страшно, але я не знала, чого саме боюся. Мабуть, того, що вже нічого не буде, як раніше. У школі скасували заняття, всі говорили про війну. Ми з однокласниками писали один одному: "Тримайся", "Як ви там?", хоча були за кілька кілометрів одне від одного.

Моя родина вирішила не виїжджати. Ми залишилися вдома — біля своєї землі, біля своїх. І дуже швидко зрозуміли: сидіти, склавши руки, не можна. Війна — це коли кожен повинен бути корисним. І ми стали допомагати.

Мама долучилася до плетіння маскувальних сіток. У клубі весь день крутилась робота — жінки різного віку, навіть бабусі, працювали, не шкодуючи рук і очей. Я теж навчилася плести — спершу заплутувалась, а потім втяглася. У кожному вузлику — наша турбота, наша надія.

Разом із подругами ми збирали банки і виготовляли окопні свічки. Руки пахли парафіном і картоном, але серце тішилося — ці баночки поїдуть до хлопців на фронт, стануть світлом і теплом в окопах. Ми також пекли печиво, сушили фрукти, збирали домашні смаколики. До кожного пакета клали малюнки, листи, підписували: "Повертайтеся живими!"

Наші чоловіки створили сільське ТРО та встановили нічні чергування. Вони патрулювали село, щоб не підкралася біда. Хтось віддав стареньке авто для виїздів, хтось — генератор, а хтось — просто свої руки і серце. Всі стали частиною спільної справи.

Школа відновила навчання в онлайн-форматі. Це було складно. Але наші вчителі — справжні герої. Вони вчили нас не лише математиці й літературі, а ще й витримці, вірі, людяності. Навіть, коли не було світла чи зв’язку, ми намагалися вчитися. Бо знання — це теж наша зброя.

Ця війна змінила мене. Злякана дівчинка перетворилася на ту, яка знає: допомагати — це не слабкість, це сила. Справжня. Не завжди голосна, не завжди помітна, але така важлива. Я побачила, як в одному селі може жити ціла Україна — незламна, добра, згуртована.

Ми ще не знаємо, коли все закінчиться. Але я знаю напевно: світ тримається на людях, які не проходять мимо. На тих, хто плете сітки, варить суп, тримає ліхтар уночі, вчить онлайн і малює листа. І я — серед них.