Карина Сілівоненко, 2 курс історичного класу, Ніжинський міський ліцей Ніжинської міської ради при НДУ ім. М. Гоголя

Вчитель, що надихнув на написання есе — Сілівоненко Катерина Олександрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Карина. Я народилася й живу в маленькому місті Ніжин, на Чернігівщині. Моє дитинство було звичайним, сповненим навчання, мрій та маленьких радощів. Але з 24 лютого 2022 року все кардинально змінилося. Повномасштабна війна не лише перевернула країну, вона залишила глибокий слід і в моєму серці.

Найболючішим стало те, що я втратила двох дядьків — братів моєї мами.

Їх більше немає, але пам’ять про них живе в моїй душі, як і бажання допомагати іншим — не на словах, а щоденними діями.

З перших днів вторгнення до нашого міста почали прибувати переселенці. З тих місць, де війна вдарила найболючіше. Люди були виснажені, налякані, часто без речей, без їжі, іноді навіть без віри. Я бачила це на власні очі.

Ми з моєю сім’єю відразу вирішили діяти: привозили їжу, теплий одяг, речі першої необхідності.

Це було не просто — але ми знали, що мусимо допомогти тим, кому ще важче.

У нашій школі ми організували плетіння маскувальних сіток. У вестибюлі були встановлені дерев’яні рами, на яких ми всі — учні, вчителі, батьки — разом вʼязали сітки, які потім передавали на фронт. Це була особлива форма єднання. Ми мовчки працювали по кілька годин, і кожен розумів, що, ці сітки можуть врятувати життя.

Ще однією ініціативою стали листівки для наших захисників.

Ми малювали, писали слова підтримки, вкладали душу в кожен рядок. Наші повідомлення передавалися волонтерами на передову. Нам розповідали, як військові розчулено читають дитячі послання, ховають їх у кишені, беруть із собою у бій.

Я була щаслива від того, що навіть у такий спосіб можу бути корисною.

Моя мама — психолог. Вона допомагає людям. І я теж вирішила долучитися до її справи. Разом ми проводили майстер-класи, розважальні заняття, арттерапію. Для дітей та дорослих це була можливість відчути радість, хоч на кілька годин забути про тривоги. Для мене — це був ще один прояв сили допомоги: не фізичної, а душевної, тієї, що лікує серце.

Коли загинув мій перший дядько — ми всі були в розпачі. Але я знала, що маю бути сильною.

Я була поруч із батьками, з родичами, підтримувала їх, обіймала, мовчки сиділа поряд, коли не було сил говорити. Це було важко — мені самій хотілося закритися від усього світу.

Але я відчула, що саме в такі моменти присутність — це і є допомога. Минув деякий час, і ми дізналися про загибель другого дядька.

Він був військовим вертольотчиком, з більш ніж 200 бойових вильотів, виконував бойове завдання.

І знову — сльози, біль, пустота. Але знову — я була поруч. Я відчула, що сила допомоги — це не завжди щось зовнішнє. Це внутрішнє рішення — бути опорою, коли здається, що все руйнується.

Я також активно долучалася до роботи Ніжинського молодіжного центру. Ми виготовляли окопні свічки — прості, з жерстяних банок і воску, але такі необхідні на передовій.

Ці свічки давали світло й тепло там, де нема нічого.

Усі ми працювали мовчки, зосереджено, розуміючи важливість кожної хвилини. У моєму навчальному закладі періодично проходять збори допомоги для військових. Ми пакуємо посилки: теплі речі, засоби гігієни, солодощі. Все це передається волонтерам, а потім — на фронт. У цих невеликих пакунках — наша вдячність, турбота й віра.

Сьогодні я вже не та Карина, що була до війни. Я доросліша, глибша, свідоміша. Я знаю, що сила — не лише в зброї. Вона — у допомозі. У готовності діяти, підтримати, розділити чужий біль, дати комусь віру, коли її вже майже не залишилось. Війна змінила мене, забрала найрідніших, але й навчила головному: навіть у найтемніші часи допомога — це світло. Світло, яке ми можемо дарувати один одному. І це світло здатне перемагати темряву.