Війна для Олександра почалася, коли вранці прогриміли перші вибухи в Мелітополі. Уже за добу нескінченна колона техніки — п’ять кілометрів танків, “Градів” і БТРів — рушила в бік Запоріжжя.  Перші місяці люди жили в очікуванні — вірили, що окупація швидко мине. Але з кожним тижнем ставало гірше. “Російські військові та “ополченці” виривали з паспортів український герб, ламали телефони, били”.

Місцевих забирали “на яму” до Молочанська — катували струмом, змушували зізнаватися в тому, чого не робили. Одного чоловіка тримали дві доби через чужу провину; іншого — п’ять днів поспіль виводили з дому, били, поки не зник. На вулицях панував страх. 

Олександр прожив у цих умовах пів року, перш ніж зміг виїхати через Василівку. Три доби стояв у черзі, поки нарешті перетнув лінію. Каже, що за півтора року життя налагодилося, але пам’ять про окупацію залишила глибоку психологічну травму.