Перший день війни я запам’ятав як неочікуваний і страшний. Зранку почали бомбити Рубіжне і Привілля. Спочатку я не розумів, що відбувається, бігав туди-сюди, намагався з’ясувати ситуацію, а потім зі сватами переїхав у безпечніше місце.

Воду інколи приходилося возити на тачці, а їжа була своя - городи, картопля, кролі. Психологічно було важко. 

Під обстрілами страшно, особливо коли не знаєш, що буде далі.

Моя дружина паралізована вже чотири роки. З нею дуже важко було спускатися в укриття. Кожного дня їй потрібно було давати ліки.

Рішення виїхати стало неминучим, коли обстріли стали постійними. Ми приїхали у Павлоград. Якби я жив сам, то не евакуювався б. 

Про майбутнє я поки не думаю. Не знаю, чи вцілів будинок в Лисичанську.