Ми з села Федорівка Пологівського району. У нас пограбували будинок, нас вигнали звідти, і нам прийшлося виїхати в Запоріжжя. 

Мені 25 років, проживала з мамою і татом. Прокинулися о п’ятій ранку від того, що до нашого села заїжджали російські колони. Коли вийшли на вулицю і побачили ці колони, ми відразу почали збирати речі. Не розуміли, що робити далі. А наступного дня прийшли російські солдати і сказали нам покинути будинок, бо вони в ньому житимуть. Так було і з нами, і з сусідами. Ми поїхали спочатку до бабусі, там ночували три ночі. Потім нам сказали, що з нашого дому все винесли, у нас авто забрали, і ми вирішили виїхати.

Ми виїжджали в перші дні війни, тоді ще був тільки один російський блокпост. Їхали по трасі на Гуляйполе. Ми вибралися вчасно, я вважаю, бо ми ще тоді не бачили ніяких знущань. Та все одно тяжко, бо з будинку все винесли, там нічого немає. У селі залишилася бабуся. Там наразі дуже багато будинків зайнято росіянами, і вони щодня заселяються. Тому повертатися будемо, тільки коли звільнять село. 

У Федорівці зараз гуманітарна катастрофа. Майже всі виїхали, тільки люди похилого віку залишилися. Є люди, які мають перепустки та їздять туди, і ми через них передаємо бабусі ліки. А від держави там жодної допомоги немає.

Дуже тяжко у фінансовому плані, оскільки квартири дорогі в Запоріжжі, оренда коштує від восьми тисяч, а на роботу дуже складно влаштуватися. Та й морально складно, бо не знаєш, чого очікувати.

Я не знаю, коли закінчиться війна, але мені хочеться, щоб наші хлопці якомога швидше вигнали цю наволоч із нашої землі.