З 2022 року, наша сім'я вимушена постійно виживати. 

Ми залишились без роботи, житла, без можливості бачитися з близькими родичами, які залишились на окупованій території.

У зв'язку з цим моя донька постійно живе у стресі намагаючись пристосуватися до нового життя, але це життя не стабільне і ця нестабільність додає відчуття невпевненості і дискомфорту. 

В Бахмуті я мешкала з 2008 р, приїхала туди, щоб працювати на Артемівському шампанському заводі після закінчення профільного інституту у Криму. На підприємстві я познайомилась зі своїм чоловіком і у нас народилась донька. Ми часто їздили до моїх батьків і раділи життю. Але розпочалась війна, подих якої ми відчували ще з 2014 року, коли бачили і чули Дебальцево, коли так без перепон російська армія і пропаганда завоювала Крим та частково Донбас. А з 2022 року ми взагалі були вимушені покинути свою домівку і чоловіка, рятуватись. 

Спочатку ми опинились у Болгарії, де нас доброзичливо прийняли. Згодом я знайшла там роботу по профілю і Катя почала навчитись у місцевій школі, знайшла нових друзів, провчилась там один рік і на відмінно закінчила шостий клас. Але зрозумівши, що війна не скоро закінчиться ми вирішили повернутися в Україну до чоловіка та батька. У зв'язку з тим, що мені запропонували роботу у Миколаєвській області,  почали нову главу свого життя тут, де вже півтора роки живем. 

Катя пішла до місцевої школи і намагається знайти себе. Але це важко, тому що її інтереси не співпадають з інтересами однолітків. 

Катя творча натура постійно намагається реалізуватись, почала займатися в театральному гуртку, але була вимушена його залишити у зв'язку з тим, що він у Миколаєві і з нашого селища туда важко дістатися. Постійна напружена обстановка, загроза нових обстрілів, відсутність стабільність та впевненості у майбутньому сковує її та пригнічує,  тому Катя постійно шукає можливості знайти нових друзів побачити щось нове. Саме тому вона має бажання попасти у ваш табір. Це буде гарна можливість для неї перепочити, набратись нових емоцій, відновитись та, можливо знайти нових друзів.

В перший день війни ми були дуже налякані, тому що думали, що активний наступ почнеться з нашого міста, тому першу ніч ховались в шахтах Артвайнері.

Важко сказати який день був найстрашнішим. Можливо, 

7 квітня, коли багато людей постраждали на вокзалі і ми розуміли, що чудом не були там. 

А можливо день, коли  ракета зруйнувала під'їзд будинку і нашу квартиру, в якій залишилося все наше щасливе життя.

Психологічні проблеми у моєї дочки з'явились саме зараз у зв'язку з тим що у школі постійно нагадують про те що війна, майже забороняючи прояви радощів коли солдати страждають у окопах. Доньку постійно змушують розмовляти українською, але російська це майже єдине що залишилось в неї з минулого життя. В школі постійна напружена атмосфера, дитині ніде відпочити. Мабуть, тому останнім часом вона стала більш вразливою,  почала боятися залишатися сама, з'явилась невпевненостіь в собі.

З минулого в мене залишився тільки одяг, який ми взяли собою та ключі від житла, якого більше не має. Тому навряд що мені є що передати крім своїх спогадів, які не матеріальні.