Буцька Ксенія, 11 клас, Бердянська ЗОШ №7 Бердянської міської ради Запорізької області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Каліберда Лілія Євгенівна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Нехай несе мене на
крилах міцних додому
мій шалений птах
100 днів війни. Який мій шлях?
Як закарбовуються у памʼяті людини дати народження і смерті рідних , знайомих, так і для мене, на усе життя залишаться спогади страшного ранку лютого 2022. 26 лютого 2022-го російські окупатни увійшли до Бердянська, а вулицями Азовського(мого села), вони «по-хазяйськи» їздили.
Внутрішній біль, розпач і страх. Без вагань, вирішуємо з мамою виїзжати з окупації. Протягом місяця шукали волонтерів, щоб виїхати на підконтрольну територію.
У свої 13 не могла і збагнути, що доведеться покласти до валізи разом із речами: спогади про рідне село, оселю, ласкаві усмішки дідуся і бабусі. На 983 дні забути запах річки Берди; тужливе кумкання жаб та співи птахів. 8 квітня 2022-го ми з мамою виїзжали з Азовського, саме на кільцевій дорозі села збирались люди, щоб виїхати з окупаційного Бердянська. Замасковані обличчя рашистів з автоматами на кожному блокпості вдивлялися у священний документ(паспорт громадянина України).
Шлях на підконтрольну територію був тривалий і виснажливий(морально). Найголовнішим для моєї мами було: врятувати моє життя і не залишатися в окупації.
Безкінечні черги, холод і розпач…12 годин діставалися Запоріжжя, нас зустріли родичі мами. Разом зі мною подорослішали усі діти України, бо війна для нас кожного дня готувала випробовування. Переховуючись в укриттях, кожного разу молилась Богу, щоб він був не останнім; по-дорослому навчились сприймати ситуацію і приймати рішення. Шукаючи захисту подвійної стіни, спостерігала , як в небеса злітали мамині молитви, омиті сльозами. Вимолюючи, щоб ворожа ракета або дрон не зруйнували помешкання, не забрали наші життя.
Після частих обстрілів Запоріжжя ми з мамою виїхали до Чехії, в місто Гавіржов.
Я не задумувалась раніше над тим, що щастя - це мирне небо над головою, спокійний сон уночі. Щастя - це прокидатися не від звуків «Повітряної тривоги; не здригаючись від вибухів снарядів і авіабомб. До цього щастя я довгий час звикала у Чехії, бо напад росії змусив багатьох українців покинути свої домівки і виїхати закордон у пошуках безпеки для себе і сімʼї. Найскладнішим для нас був мовний барʼєр, але з часом все опанували. Ми не опускаємо рук, не скаржимося на якісь негаразди, бо війна- це своєрідне випробовування нашої моральної зрілості, взаєморозуміння і віри кожного українця. З мамою вчимося жити у чужому місті, у інший країні, хоч подумками постійно вдома.
Засинаємо і прокидаємося, що скоро це все закінчиться, у кожному обличчі хочеться побачити рідних або знайомих з Бердянська, із Азовського.
За кордоном інший менталітет, уявлення про безпекову ситуацію в Україні, національна ідентичність та гордість за свою країну позитивно корелюють із бажанням повернутися додому, щоб мій шлях війни закінчився.
Хочу миру, трепетно в це вірю,
Що настане радості на мить,
І на крилах птаха мрії,
Я полину в голубу блакить.
Хай несе мене на крилах міцних
додому, до Бердянська,
про який я мрію вдень, і вранці,
сонячний, азовський, мій Бердянськ.