Ясишена Діана, 11 клас, Ліцей "Фонтанський" Фонтанської сільської ради Одеського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мазур Алла Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Що ви знаєте про оптимізм і розпач, про надію і відчай? В останні дні лютого 2022 року моя мама сумно дивилася на свій невеличкий городець та квітник, а її уява малювала понівечені рослини і вирви від бомб. Земля вже просила люблячих рук, а вона не могла пробудити в собі ані найменше бажання до праці.

Для чого, коли все знищать кляті вбивці, варвари, нищителі життя і створеного людською працею?

А в цей час моя тітка, організувавши родину, завзято саджала картоплю. Ховаючись під час повітряних тривог у погріб, вона, вийшовши на світ Божий, енергійно і завзято виконувала свій традиційний весняний обряд. Життя тривало, хоч і змінило своє звичне русло. Заціпеніння, викликане початком великої війни, мимоволі відпускало. Почувши, що в нашому селі організовують осередок з плетіння маскувальних сіток, батьки долучилися до волонтерської діяльності. Вони зникали на весь день, рятуючи себе від розпуки в натовпі таких самих шукачів пристані для власної anima.

Усім треба було десь припнути свої безладні думки, знайти прихисток своїй безпритульній душі...

Однак турбота про безпеку власних дітей невдовзі погнала батьків з України за кордон. Зважитися на це було не легко, але тато був рішучим: будучи втікачем від війни в Сирії, він повною мірою усвідомлював небезпеку і відповідальність за своїх дівчат: за мене, сестричку й маму.

Нас гостинно зустріли в Німеччині: ця держава і її жителі зробили все, щоб ми почувалися захищеними. Безпечне і спокійне європейське життя здавалося казкою порівняно з тим, що переживали наші співвітчизники в Україні. Сучасна школа, світла квартира у затишному містечку, чисті вулиці, доглянуті сквери й клумби, ввічливі й приязні люди... Але ми сприймали це по-іншому.

Чужі країни ваблять, коли ти їдеш відпочивати, в гості чи з власної волі вирішив будувати нове життя на чужині. Однак коли тебе вигнали з рідної хати, коли ти змушений шукати прихистку, то навіть найкращі заморські краї стають в'язницею.

І хоч нас оточили турботою та допомогою, але почуття образи, приниження від нашого становища не відпускало. Ми вигнанці, ворог забрав у нас рідний дім, друзів, украв родинний затишок, щоденні радощі. Отак, фізично за кордоном, а душею в Україні, ми прожили півтора року, а згодом почали обмірковувати повернення додому. Безпекова ситуація на Одещині була більш-менш прийнятною, і, зваживши всі за та проти, наприкінці літа 2023 року батьки прийняли хоч і складне, але таке бажане усією родиною рішення про повернення на Батьківщину.

Німці дивилися на нас не те щоб здивовано, а, здається, сприймали нас за божевільних: “У вас війна, смерті, зруйнована економіка, безсонні ночі під час повітряних тривог!..”

Що вам сказати? Вони, безсумнівно, мали рацію. Важко пояснити, чому ми зважилися на цей крок. Можливо, тому, що “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”? Повернувшись, кожен з нас намагався відновити звичний плин життя. Мама кинулася до свого занедбаного передосіннього городчика й увесь вільний час рятувалася там від невизначеності. Накупляла саджанців малини, полуниці, насаджала хризантем, півників, троянд. Вона, окрилившись знайденою пристанню, казала, що хоче, щоб наших захисників з війни зустрічали хоч і зранені, але доглянуті, заквітчані міста й села, що ворог хоч і вкрав у нас мир та спокій, але не зможе вбити нашу одвічну любов до землі та прагнення творити красу.

Зараз я навчаюся в одинадцятому класі й наполегливо готуюся до вступу до столичного вишу. Своє особисте й професійне життя прагну побудувати в Україні, навіть не розглядаю інших варіантів.

Я оптимістка, моя віра в Україну безумовна й безмежна. У хвилини, коли надходять невтішні новини з лінії фронту, коли ми дізнаємося про гіркі втрати серед наших воїнів та цивільних співвітчизників, моя мама про себе повторює:

А ти сій квіти…

Навіть якщо завтра – кінець світу.

Загоюй рани людям і землі,

Роби, що дав Господь можливість вміти.