Кушнір Діана, 11 клас, КЗ «Безлюдівський юридичний ліцей імені І.Я.Підкопая Безлюдівської селищної ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єльнікова Ольга Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я не знаю з чого починати. Я вже давно не рахую дні, не чекаю дива та не витрачаю час на пусті очікування. Стільки часу вже минуло, стільки всього змінилося навколо, але ще більше всередині. Я не втратила надію, ні, я просто перестала чекати. Бо, якщо бути чесним, з часом емоції втрачають барви. І той невідступний, найперший, найболючіший страх вже не сковує рухи, не бере верх над розумом та не контролює думки. Він засів десь дуже глибоко в голові, в постійних думках, що зводять з розуму кожним “а може”,в очах, які бачили кров, в руках, які тримали залишки дому, та в серці, яке навіть через 40 років буде пам’ятати той невідступний, болючий, але вже не перший страх.

Увесь цей час я була впевнена, що в моєму житті нічого не змінилося. Я продовжую подорожувати, пізнавати навколишній та невідомий мені світ.

Відкриваю для себе нові захоплення, розвиваюся та будую плани на майбутнє. Ось зараз, наприклад, я в одинадцятому класі та активно готуюся до вступу в університет мрії. Все як і повинно бути, нічого не змінилося. Я не втратила дім. Як і раніше я маю свій дах, мені є куди повернутись, але він вже не той, що раніше. Я не в безпеці. Звичайно, я пам’ятаю правило двох стін, та маю вже зібрані валізи, я готова втекти. Але чи це мій дім? Мої батьки живі та поруч. Ми дивимося вечорами фільми, граємо в ігри та навіть продовжуємо зберігати сімейні традиції.

Я нікого не втратила, але я боюся, що можу. Я не була на цвинтарі, не ховала близьких. Я не знаю цього болю і дуже сподіваюся, що не дізнаюся.

То що я можу сказати? Чи дійсно моє життя зовсім не змінилося? Так. Я не зазнала значних змін і завжди буду вдячна за цей подарунок нашим захисникам та захисницям. Але змінилася я. Я більше не та маленька та мрійлива дівчинка, що вірить в мир у всьому світі. Я бачу війну. І лише зараз розумію, що минулого життя вже немає, є лише 180 і нічого від попереднього. А ще страх, який я вже не помічаю. Все відбувалося настільки поступово, що зараз, озираючись назад, я не розумію, де я загубила себе. Можливо, коли почала спати зі світлом, або коли стала кожного дня телефонувати близьким. Та ні, раніше, коли почала постійно читати новини, а може, коли вперше злякалася гучної музики.

Я не пам’ятаю дня, коли темрява стала настільки страшною, та зараз вже не уявляю життя без цього страху. Я не боюся померти, я боюся так жити.

Мені не страшно втратити маму, немає страху бути одною, не боюся, що бомба прилетить у будинок, мені не страшно програти в цій жахливій та кривавій війні. Та це все брехня. Я боюся, боюся так сильно, що тремтять ноги. Боюся цієї страшної реальність, яка вхопила і не відпускає, настільки сильно, що не залишається місця на інші емоції. Я хочу бути сильною та сміливою, стійко вистояти всі наступи ворога, а потім голосніше за всіх оспівувати перемогу. Та голосу вже немає. Є страх, що сидись десь глибоко-глибоко і навіть не думає йти. То, ось він який — мій шлях. Це постійний страх.

Зараз я боюся кожного шерхіту, кожного голосного звуку, різкого руху. Я всього боюся, і це не мій вибір і не моя провина.

Я намагаюся бути сміливою, але я дитина війни. І так, я справді цього боюся.