Мені 47 років. Я мешкала в місті Дніпрорудне Запорізької області. Коли почалася війна, чоловік був у Києві. Він розбудив мене телефонним дзвінком і сказав, що почалася війна. Син виїхав першим, а ми з чоловіком – пізніше, коли окупанти зайшли в місто. Батьки залишилися. Я дуже переживаю за них. Влітку вони жили на дачі. Там не було зв’язку. Та й у місті складно його знайти. З липня по вересень ми жодного разу не спілкувалися.

Спочатку не було продуктів і ліків. Потім їх завозили із Запоріжжя. Ціни значно виросли.

Ми виїхали не з першого разу. Поїхали через Василівку. Простояли цілий день і повернулися, бо проїзд був закритий. Наступного дня пішов дощ. Два тижні не могли виїхати, тому що дороги були розмиті.

Потім вдалося вибратися через Токмак. Перетнули близько двадцяти російських блокпостів. Найстрашніше було проїжджати «сіру зону», де лунали вибухи і все палало.

Зараз мешкаємо у доньки у Дніпрі. Я знайшла підробіток, а чоловік не працює, бо у нього інвалідність третьої групи. Щодня чекаємо на звільнення нашого міста. Хочемо жити у вільній Україні.