Ольга не могла дістати потрібні ліки для матері. Росіяни заблокували будь-які поставки провізії після захоплення Херсонщини. 

Війна застала мене вдома в селі Михайлівка Херсонської області. Я була вдома з мамою, чоловіком і сином. Окупацію пережила там, нікуди не виїжджала.

В окупації з ліками було дуже складно. Мамі давали її таблетки, вона гіпертонік. Які запаси ліків були, ті й приймала. З села мене не випускали, і нічого туди не завозили. Коли нас визволили, я змогла поїхати в район і купити ліки.

З водою було трохи легше - у селі була свердловина. Спочатку воду привозили трактором. Коли трактор їде, трактористу не чути вибухів, і щоб не наражати його на небезпеку, я ходила по воду сама, хоча обстріли були сильні. Влітку й восени ще якось можна було там жити: серед зелені можна було сховатися. А взимку вже ніде. Солдатів у селі зараз немає, але росіяни все одно продовжують стріляти, просто руйнують усе, не зважаючи на те, що там мирні люди.

Найбільше мене шокувало те, як усе різко змінилося. 

Здавалося, що ще більш-менш тихо, і раптом почали забирати хлопців, катувати. Росіяни забирали людей в підвали, надягали мішки на голову, били.

Мій син виїхав, точніше, вийшов берегом. Йому довелося це зробити, бо коли росіяни перевіряли документи, вони казали йому: «Ходімо з нами воювати». Потім я почула, що вони почнуть забирати молодь, і дуже за нього переживала. Тому син зі своїми друзями вийшов берегом і поїхав у Дніпро. Він там навчається в університеті. Йому потрібно було вчитися, а в селі не було зв’язку.

Коли нас визволили 3 жовтня 2022 року, я ще залишалася вдома. Але по селу постійно стріляли, і вдень, і вночі. Передчуття було дуже погане. Я думала, що нарешті стане спокійніше, але обстріли тільки посилилися. Летіло все, і С-300, і що тільки можна. Раніше були снаряди, а зараз дрони. Це ще страшніше. Росіяни бачать усе, від них ніде не сховаєшся. Вони вистежують, і одразу може прилетіти.

Торік, 16 березня, я виїхала за 20 кілометрів від свого села в будинок до родичів. Їх тут немає, вони поїхали далі, а я так у цій хаті й живу. Іноді з чоловіком їжджу машиною у своє село. Обираю хмарну погоду або дощ, щоб можна було більш-менш безпечно заїхати, бо там літають дрони. 

У селі зараз нереально жити. Там залишилося десь 30 людей, і щоразу все більше виїжджають. 

Я дуже хочу, щоб війна швидше закінчилася. Засинаєш і думаєш, може, вже скоро. Думаю, що колись я повернуся додому і буду все відбудовувати. Дуже тягне додому, бо там залишилися собаки, бджоли…Вдома сади ростуть, квіти цвітуть, а я цього вже майже не бачу. 

У селі є сусідський хлопець, він дивиться за хатами. Там є Starlink, і я з ним на зв’язку, питаю, як обстановка, чи все ціле.