Мама Віри не змогла пережити розлуку з рідним домом. Окупація лишила українців всього. 

Моя мама дуже любила свою землю, хату та родину. Коли почалася війна, залишати дім і господарство було надзвичайно важко. Стреси позначилися на її здоров’ї: підвищився тиск, погіршився слух і зір, вона погано ходила. 

Коли маму евакуювали з села, я залишалася вдома там з собаками, котами, курками і качками. Найбільше мене шокувало, що тижнями не було світла і газу, приготувати їжу було неможливо. 

Я спала повністю одягнена, навіть у куртці та черевиках, поруч лежали документи. Страх і нестача їжі позначилися на здоров’ї.

Дрова закінчилися, газу не було, доводилося збирати сміття для розпалювання. Я бачила, як літали ракети над головою, як спалахували пожежі в селі, коли були влучання.

Евакуація стала немов подарунком, тому що саме в цей день був мій день народження. Рідні та друзі приїхали на машині, і ми забрали лише найнеобхідніше. Собак і котів вдалося врятувати, вони тихо їхали, ніби розуміли, що їх вивозять зі страшного місця.

Моя мама померла у віці 92 років. Залишилися три доньки, два внуки, одна онучка і двоє правнучок. Похована вона в рідному селі, і хоч час був складним, односельці провели її в останню путь. Досі здається, що вона десь поруч, ніби може повернутися.

Майбутнє країни бачу світлим. Вірю, що буде перемога, що все відбудеться, розквітнуть села, люди повернуться, і життя стане кращим, ніж раніше.