Артемук Тетяна, 10 клас, Датинський ліцей Велимченської сільської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мельник Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я — учениця десятого класу, і моє життя, як і життя тисяч українців, змінилося в одну мить. Я живу в селі Датинь, що в Ковельському районі Волинської області. Коли війна прийшла в нашу країну, я не могла уявити, скільки труднощів і викликів вона принесе. Перше відчуття — це страх. Коли ми почули звуки вибухів та сигналів тривоги, моє серце забилося швидше, а в голові зародилися тривожні думки про те, що буде далі.

Страх за батьків, за рідних, за майбутнє.

Мій тато, Віктор, одразу пішов захищати нашу країну. Він залишив нас вдома, обіцяючи повернутися. Я пам’ятаю той день, коли він виїжджав на фронт. Здається, це було вчора: світ навколо затих, і тільки серце моє гуло, мов під час бурі. Я обіймала його, відчуваючи, як моє серце розривається від страху і тривоги.

У ту мить мені здавалося, що ці обійми не можуть бути останніми, але в глибині душі я знала — щось зміниться назавжди.

Поки він їхав, я стояла на порозі нашого будинку, спостерігаючи, як його силует поступово зникає вдалині. У душі відчувався гіркий осад, ніби щось безповоротно відійшло. У той момент я зрозуміла, що наше життя, як і багато інших українських родин, змінилися безповоротно. Війна стала нашою реальністю, і я не знала, чи зможу впоратися з цим жахливим відчуттям порожнечі.

З кожним днем, що минав, зростало відчуття втрати.

Я сумувала за тими простими моментами, які здавалося, ніколи не повернуться: за його сміхом, за тим, як він допомагав мені з уроками, за тими вечорами, коли ми разом дивилися телевізор. Без нього наше життя стало схожим на пустелю — безлюдне і безбарвне.

Дні перетворилися на тижні, а тижні — на місяці. Я намагалася бути сильною, але іноді, коли залишалася наодинці, сльози наверталися на очі  самі по собі.

Я відчувала, як важкість розпачу давить на мої  груди. Боялася запитати, чи живий він, чи повернеться, бо кожна відповідь могла стати нестерпною. Як же я хотіла, щоб він був тут, поруч, щоб відчути його підтримку і любов.

Нічні думки не давали мені спати. Я уявляла, як він у далекому світі, серед небезпек, воює за наше майбутнє.

Часом мені здавалося, що це неможливо — він повинен повернутися, адже тато завжди був для мене прикладом сили і мужності. Я мріяла про той день, коли знову зможу його обійняти, розповісти про все, що трапилося, і просто посидіти з ним мовчки, відчуваючи тепло його присутності.

Кожен лист від нього був справжнім святом. Я берегла його слова, наче дорогоцінні скарби.

Його підтримка виявилася для мене рятувальним кругом у морі тривог і страхів. Я знала, що він воює не лише за нашу родину, а за всю Україну, і це надавало мені сил. Я постійно повторювала собі, що ми повинні витримати це випробування. Але, навіть знаючи, що він бореться за наше майбутнє, серце моє не переставало сумувати за ним, і в мені продовжувала жити гіркота відсутності.

Протягом 1,5 року тато боровся на передовій. Його сміливість і рішучість надихали мене щодня.

Але потім прийшла новина — поранення. Це було для нас справжнє випробування. Я відчувала безмежний біль і розпач, коли дізналася, що він зазнав контузії. Ми з мамою чекали новин, і кожна мить здавалася вічністю. Чекання виявилося найважчим.

На щастя, тато вижив. Зараз він проходить реабілітацію, і я знову можу бачити його усмішку, хоч і не таку, як раніше. Я знаю, що його досвід на війні залишить слід на все життя. Він вчить мене бути сильною, як він сам. У нас у селі люди згуртувалися, ми допомагаємо один одному, збираємо кошти для захисників, організовуємо благодійні акції.

Волонтерство стало невід'ємною частиною нашого життя.

Ця війна не лише забрала у нас багато, але й навчила цінувати кожну мить. Я зрозуміла, наскільки важливо бути разом, підтримувати одне одного, і навіть у найтемніші часи шукати світло. Мій тато став символом надії та мужності для мене і багатьох інших. Він навчив мене, що навіть після найтяжчих моментів можна відновити своє життя.

Тепер, коли я дивлюся в майбутнє, я розумію, що нам потрібно вірити в перемогу. Я вірю, що ми здолаємо всі труднощі, і наша країна стане сильнішою.

Мрію про мирне небо над Україною, про те, що мої друзі і рідні більше не будуть страждати. Я вірю, що колись ми всі зберемося разом і будемо святкувати нашу перемогу. Ці 1000 днів війни змінили нас, але вони також показали, якими ми можемо бути сильними. Я знаю, що війна не закінчилася, але наш дух незламний. Ми продовжимо боротися, підтримувати одне одного і вірити у краще майбутнє.