Хмельова Дарина, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №69 Харківської міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Макаренко Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене розбудила незрозуміла тривога. Розплющивши очі, я почула вдалині вибухи. Серце відразу почало битися швидше, і я побігла до батьків. Ще вчора світ здавався рутиною, що складалася з дому та школи, а тепер страшним сном, лише ілюзією моєї божевільної фантазії. По телевізору вже говорили про напад, а я все ще була шокована і намагалася осмислити цю, як мені здавалося, неймовірну маячню.

Минуло кілька днів, і стало ясно, що те, що я мельком читала і сприймала за дурний жарт, виявилося реальністю. Серце шалено билося, ніби не збиралося зупинятися.

У шлунку була порожнеча, як перед контрольними або іншими іспитами. У перші дні я їла раз на день і не могла заспокоїтися. Уночі лякали різні звуки від літаків та ракет. І вибухи... Іноді я закривала вуха, щоб їх не чути, але їхній шепіт все одно проникав у саме нутро. Я почувалася неначе тваринка, що опинилася у пастці звіра, жахливішого  за вовка. Чим більше я тремтіла, тим більше він кривився у жахливій посмішці та ніби насолоджувався моїм страхом. Він гучно сміявся, дивлячись на моє безсилля.

Однак дні тиші здавалися більш мирними, ніж зараз. Прогулянки в магазин або за гуманітарною допомогою порожніми вулицями мали свою особливу атмосферу.

Напевно,  в усьому був винен мій оптимізм. Цілими днями я сиділа вдома,  і сама  можливість вийти на вулицю здавалася порятунком від гнітючого страху. Того дня, коли вибухати стало поруч з нашим будинком, батьки вирішили виїхати. Їдучи автострадою, я раптом згадала, чому любила їздити машиною. Звук коліс, пориви вітру й інші машини, що проносилися повз, заколисували мене. Мене це настільки заспокоювало, що я, яка ніколи не спала в дорозі, змогла нарешті трішки задрімати.  

Страх і тривога відступили, давши можливість поніжитися в променях весняного сонця. Почуття туги за домом не було, лише тепле і ніжне відчуття спокою.

Можливо, це тому, що спогади, які спливають у мене в голові, темніші за сажу, схожі на чорно-біле кіно. Як мало, виявляється, потрібно для щастя. Лише дорога і тепле сонце. Через три години їзди ми опинилися в абсолютно незнайомій місцевості.Наші знайомі надали нам будиночок з господарями: добрий песик Каштан і кіт Лакі. За кілька кілометрів від нас була річка, на яку ми ходили чи не щодня. Каштан був повністю залюблений мною, а кіт своєю нахабною мордою вимагав миску молока.

Як би не хотілося залишитися там на весь період війни, забути як страшний сон увесь жах і страх, але потрібно було повертатися. Мені зовсім не хотілося назад.  

Однак довелося просто змиритися. Знову дорога... Але тепер ані колискова дороги, ані травневе сонце вже не могли приспати  мою тривогу. Світ, який тільки-тільки заграв новими барвами, знову став неприємно сірим, але все ж таки побачити рідний дім дуже хотілося. Обійняти людей, які залишилися там, і більше ніколи їх не відпускати, посміхатися, навіть якщо світ остаточно збожеволіє. Перша ніч у рідному будинку була неспокійною.

Я знову чула моторошні віддалені звуки і намагалася забути страх, щоб нарешті заснути. Все повернулося до звичайного життя: дім і навчання, але тепер уже дистанційно.

Дім і зосередженість на навчанні увійшли в моє життя. Це тривало до того часу, поки мене не покликали гуляти. Гуляти в такий час?! Та ще й за сто кроків від дому?! Як би смішно це не звучало, наш будинок став для мене своєрідною фортецею. Поки я вдома,  шторм, ураган,  вибухи – це такі дурниці.  

Що ж, вперше за стільки часу опинитися на вулиці, нехай навіть не з власної волі. Але сталося диво: я знову відчула смак справжнього життя.

З цього моменту я більше і дня не могла без прогулянки. Додому мене могла змусити повернутися  тільки ніч. Особливо, вабило катання на гойдалці. За неї могли проходити цілі бої, поки всі, зрештою, не накатаються. Радості від цієї забавки  вистачало на весь залишок дня…