Щипалов Михайло, 8 клас, Козелецький ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Карась Ігор Павлович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це подія, яка назавжди залишає глибокий слід у пам'яті кожної людини. Для мене та багатьох українців переломним моментом став ранок 24 лютого 2022 року, коли в Україні почалася повномасштабна війна. Це був день, що поділив наше життя на до і після та назавжди змінив не тільки долі окремих людей, але й цілої нації.

Як зараз згадую перший день війни, це був ранок четверга. Я прокинувся доволі рано, через те що дома панував справжній хаос. Всі навколо наче кудись збиралися, але насправді ніхто нікуди не йшов. Я, як у звичайні шкільні будні, почав збиратися до школи, хоча відчував, що щось не так. Лише згодом від матері почув що... почалася війна. Від цих слів все навколо здавалося нерухомим, мов у тумані, а в голові панувала порожнеча та невизначеність щодо того, що чекає на нас далі.

Усі мої уявлення про війну, що якимось чином складалися з книжок, фільмів чи чужих розповідей, тепер виявилися зовсім марними й далекими від реальності. Перші дні війни пройшли відносно спокійно. З екранів телевізорів закликали зберігати витримку, уникати паніки та залишатися вдома, де буцімто безпечніше. Всі казали, що ситуація під контролем, проте, попри всі ці слова, ми всі відчували, що відбувається щось недобре, щось таке, чого раніше ніколи не переживали.

Згодом усе змінилося. Ми почали чути вибухи, якісь гучні звуки, що розтинали тишу ночі, наче попереджаючи про лихо. З кожним днем ми втрачали зв’язок і з рідними, і з рештою світу. Вибухи ставали дедалі гучнішими, мов нагадуючи нам про те, що війна — це вже не просто новина, а жорстока реальність, що стоїть у нас на порозі.

Я з сумішшю страху й зацікавленості дивився у вікно і бачив, як в небі літають ворожі літаки та ракети, мов вісники руйнування.

Люди навколо постійно говорили про бомбосховища, евакуацію, а хтось навіть обдумував переїзд до іншої країни. Моя ж сім’я вирішила залишитися вдома, хоча було важко. Батьки, попри небезпеку, намагалися зберегти у нашому домі затишок, хоч наскільки це було непросто.

Одним із переломних моментів, який досі стоїть перед очима, став той, коли я сидів у своїй кімнаті і раптом почув, як батько, кудись поспішаючи, збирається. Я одразу ж побіг до батьківської кімнати й побачив, як він зібрав усе необхідне, швидко складаючи речі, ніби боявся не встигнути. Його обличчя було стривоженим і напруженим. Мати, яка теж не розуміла, що буде далі, намагалася заспокоїти нас із сестрою, водночас витираючи сльози з обличчя, хоч як важко їй це давалося.

Батько лиш казав що все це скоро закінчиться і він повернеться, проте в його словах не було тієї звичної впевненості, яка завжди вселяла нам надію.

Мені вже 13 років, і ось війна триває майже три роки, а я досі пам’ятаю той перший день, який повністю перевернув моє життя і змінив нас усіх. Слово «війна», що раніше звучало десь далеко, тепер стало для нас частиною буденного життя, реальністю, від якої нікуди не втекти.