Мені двадцять років. Я студент Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Жив у Маріуполі. На навчання їздив у Київ. Там і застала мене війна. А батьки були вдома. 

24 лютого я прокинувся о шостій ранку від того, що мій сусід збирав речі. Я запитав у нього, що сталося. А він відповів, що почалася війна. Сусід поїхав зі своїми родичами на дачу. Я зібрав найнеобхідніше і слідкував за новинами. 

Я дуже переживав за своїх рідних. Коли з’являлася можливість, вони писали повідомлення. З кожним днем батьки втрачали надію на виїзд, бо відбувалися бомбардування та йшли вуличні бої. Я шукав волонтерів, які могли б забрати їх звідти. На щастя, знайшов таку людину. 

Виїхали тільки батьки. Родичі та друзі залишилися в Маріуполі. Мені дуже хочеться побачити їх і обійняти, однак розумію, що поки що це неможливо. Тішить те, що вони вижили і з ними є зв’язок. 

Під час війни стало зрозуміло, хто готовий прийти на допомогу, а хто - ні. Деякі друзі відвернулися від мене. А люди, з якими був ледь знайомий, прихистили, коли я виїжджав на деякий час у Кропивницький. 

Зараз я працюю і навчаюсь. Влаштовую дебати серед студентів та сам беру участь у різних подібних заходах. Маю активне студентське життя. Мрію стати політичним діячем.