Тригуб Тетяна, 11-в клас, Херсонський багатопрофільний ліцей №20

Вчитель, що надихнув на написання — Чаловська Марина Вікторовна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Танюша... З перших днів війни я почала звикати до такої форми мого імені, яку в мирний час не часто доводилося чути… Адже російська агресія внесла жорстокі корективи не лише в моє життя, але й у життя моїх сусідів, якими в основному є люди похилого віку. 24 лютого мир і спокій як рукою зняло, а початок березня приніс страх, сум, невпевненість у завтрашньому дні. Дуже часто мій погляд зупинявся на сумних і стражденних обличчях близьких, знайомих і рідних, і від цього не мала спокою, адже намагалася знайти відповідь на запитання: А чим можу їм допомогти? Згадала висловлення Григорія Сковороди: «Ні про що не турбуватись — значить не жити». Звичайно, мусила допомагати добрим словом, придбанням необхідних продуктів харчування (їх із кожним днем усе менше ставало на полицях магазинів), зі зняттям у банкоматах готівки, якої було як кіт наплакав…

У Херсоні в цей час не було активних бойових дій, тому могла більш-менш спокійно пересуватися вулицями в мікрорайоні й у центрі міста, шукаючи потрібні ліки для маломобільних знайомих, дітей.

Так минуло літо, із кожним днем ситуація погіршувалася, але я намагалася тримати хвіст пістолетом. Рашисти глушили зв’язок. Припиняли роботу аптеки, магазини, банки, перукарні. Усі жили в інформаційному вакуумі як на голках в очікуванні чогось невідомого. 

І весь цей час ні на хвилину не полишала тих, хто найбільше потребував допомоги, пам’ятаючи, що «любов виникає з любові».

Клопоту додалося восени, коли покинуті своїми господарями собаки й коти зграями блукали містом у пошуках їжі. Спокійно на це не можна було дивитися, тому з друзями облаштовували годівнички, аби якось урятувати життя тваринам.

Довгоочікувана деокупація — неначе камінь з душі упав!!!

Ситуація, звісно, значно покращилася, але не на довго. Без світла, тепла й води було надзвичайно складно всім, особливо маломобільним і людям похилого віку, адже по воду ходили за кілька кілометрів, гаджети заряджали в пунктах незламності протягом тривалого часу. 

І цього разу не залишала без допомоги тих, хто цього потребував: носила воду баклажками, годинами перебувала в пунктах незламності, приносила гуманітарну допомогу.

Обстріли почастішали, і це стало справжнім випробуванням для всіх. Знаючи, що «найбільшою небезпекою для свободи є пасивність народу», мотивувала своїх друзів до рішучих дій.

Перед Різдвом 2023 року ми з другом зайшли в церкву, яка розташована неподалік нашого будинку. Дві жінки розкладали в пакети різні продукти харчування. Короткий діалог — і ми вже працювали як бджілки. Щодня приходила в церкву й раділа з того, що поліпшую чийсь настрій, життя. Це неабияк надихало мене на нові дії, і вже не ходила, а бігала до людей, які чекали свою Танюшку. Багато з них були інвалідами або маломобільними. Приносила їм допомогу прямо додому, і це було величезною підтримкою для них. Щонедільні служби наблизили мене до Бога. Це дуже важлива частина мого життя й нашої громади. 

А з якою радістю зустрічали нас у лікарнях діти й дорослі!? Радощам зі сльозами на очах не було меж!

Особливо зворушливим було спілкування з військовими, які захищали наше місто.

Немов грім серед ясного неба увірвалася в моє життя звістка про підрив рашистами Каховської ГЕС. Велика вода, рухаючись стрілою, затоплювала все на своєму шляху. Змушені були евакуюватися.

Повернувшись додому, намагалися якось звести кінці з кінцями без світла й води.

Це був надзвичайно складний період, і ми його пережили, адже «витривалість — це не просто здатність витримати, це здатність починати знову і знову». Ситуація поступово стабілізувалася, хоча обстріли не дають спокою й до сьогодні. Попри всі негаразди, залишаюся у своєму рідному місті, здобуваю освіту в 11 класі, беручи активну участь у волонтерському русі, різних проєктах, творчих конкурсах, аби підтримати воїнів ЗСУ й наблизити день перемоги.