Кириленко Поліна, 10-б клас, Кременчуцький ліцей № 5 імені Т. Г. Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання — Заплішко Ольга Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ось уже десять років триває війна в Україні. Коли вже закінчаться ці тортури? Сам Бог його знає. Та одне відомо точно — наша держава незламна. 

23 лютого 2022 рік. Цей день я провела в оточенні друзів: разом сміялися з жартів, дивилися фільми та безтурботно проводили час. Як і мільйони інших людей, я не знала, що це були останні години мирного життя.

Зранку наступного дня я прокинулася від метушні в квартирі. Мати нервово збирала валізи, заспана молодша сестра сиділа на дивані, а на екрані телевізора йшов страшний репортаж. Через декілька хвилин мені подзвонив батько, підполковник, і підтвердив найстрашніші здогадки. Почалася війна...  

Перші кілька днів пройшли як в тумані. Ніколи раніше я не бачила стількох похмурих людей.

Здавалося, що відбувається кінець світу, проте всі навколо були змушені ходити на роботу й робити вигляд, що нічого не змінилося. 

З того моменту все почало здаватися мені неправильним й парадоксальним. Чому я маю піклуватися про свої оцінки, якщо я навіть не впевнена, що прокинуся завтра?  

Вдень я читала новини про жахіття, що відбувалися на сході, а ввечері лягала спати з думками про те, що це все в цьому світі до болю несправедливо. 

Невдовзі моєму батьку подзвонили й сказали, щоб ми з мамою і сестрою негайно їхали геть з міста, тому що нам загрожувала небезпека. Так я опинилася за кордоном. Перші три тижні в Польщі я не пам’ятаю зовсім, хіба що прийняли нас дуже гостинно. На другий місяць я пішла в школу.  

Якже сильно я ненавиділа це місце. Годі й говорити, що  була там чужою.

Усе, чого я хотіла, це повернутися у своє місто, у свою школу, до своїх друзів та рідних. Хотілося додому.  

Так пройшли довгих дев’ять місяців. Я звикла до чужої країни, до їх мови й навіть навчилася вільно розмовляти.

Люди до всього звикають. Як раптом, одним осіннім вечором мати сказала, що невдовзі ми повертаємося додому. Це рішення далося нашій сім’ї важко, але повернутися хотілося просто нестерпно. Ніколи б не подумала, що буду проїжджати блокпост з таким щасливим обличчям.  

І ось я тут вже другий рік. За весь цей час я прийшла до певного висновку: Україна дійсно незламна. Вона має свою волю, завойовану козаками, вирощену українськими піснями й колисковими, що передаються від покоління в покоління, з уст в уста. Тепер і наша черга боронити рідну землю, милу, втомлену неньку. Смуток її видно в очах наших воїнів, у сльозах матерів і вдів, але ця жертва не марна. Ми боремося задля мирного неба, яке вже скоро з’явиться поміж темних хмар. Зробимо це для наступних поколінь, щоб вони не знали страшного слова ”війна”. 

Завжди знайдуться ті, хто захочуть нас підкорити, але ніколи не буде тих, хто це зробить.