Для Ольги і її сім’ї справжня війна почалась ще у 2014 році. З тих пір вони не мають ні свого дому, ні майна, живуть одним днем
В 2014 році ми з сином мешкали в місті Мар'їнка. Поруч жила моя мама з братом. Коли місто окупували, ми виїхали в село Урзуф - там нам люди дали будиночок. Сиділи там два тижні й чекали, поки звільнять наше місто.
Через тиждень мій син, якому тоді було 13 років, сказав: «Мамо, може, сходимо на море?» І в мене наче очі відкрилися. Я на нього дивлюсь і кажу: «Боже, тут же є море!» Ми з тими думками про війну забули, що можна зводити дитину на море, щоб розвіяти і відволікти від темних думок. В такому шоці були, що в нас в голові нічого не вкладалося.
Після підписання миру ми повернулися додому 5 вересня. І почалось наше життя на лінії фронту. Син вчився в училищі у Кураховому. Стеклили вікна, перекривали дахи, вигрібали осколки з двору, бо жили за 30 км від лінії фронту - до нас долітало все, що могло долетіти.
У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали в місто Курахово. Вранці виїхали, і з того моменту ми вже в Мар'янці не були. А з дому я виїхала з фікусом і двома кицями - своєю і братовою. Оце і все, що встигла забрати. Наші знайомі впустили нас в будиночок в Курахово, ми там жили десь до кінця березня.
Морально було важко. Я себе налаштовувала, що обов'язково туди повернуся.
Коли бачила відео з безпілотника, де в кадр попадав мій будинок, собі казала: «Нічого, зроблю собі кращий дах!» Коли знесло стіну, я казала: «Нічого страшного - я зроблю собі вікно в пол» А коли все розбомбили літаком і на місці мого будинку залишилась просто величезна вирва, я собі казала: «Побудую басейн».
Кожного разу я ставила собі такі цілі: що нічого страшного, я все відбудую, все буде добре. Але десь у липні 2023 року я вже зрозуміла, що ми туди не зможемо повернутися.
Не розумію жорстокість наших «сусідів», їхню нелюдяність, бажання нас знищити не зрозуміло за що. Шокує їхня жага нас всіх вбити - це найстрашніше. Як ми далі з ними поряд будемо жити?
Ми переїхали до Києва, орендували квартиру. Я вивчилася на перукаря, а брат пішов воювати - зараз боронить нашу країну. Син – студент. Навчається і працює паралельно. Ми намагаємося зібратися до купи, налагодити своє життя, але не все гладко.
Важкий зараз часу в нашій країні, в економічному плані. Поки нічого хорошого я не бачу, ніякого лучика надії. У 2014-му році в нас було відчуття, що скоро все завершиться, звільнять Донбас і почнеться вільне життя. А десь на третьому році це відчуття просто зникло - просто живеш одним днем і немає ніякої надії.
Єдине бажання - щоб брат повернувся живим, здоровим і сильним. Я хочу просто мирного неба і повернення брата з фронту, більше в мене мрій ніяких немає.
