За день до війни Тетяна Миколаївна перенесла важку операцію. В перші, найстрашніші місяці війни їй довелось заново вчитись ходити і обслуговувати себе
Я пам’ятаю початок війни ще з 2014 року - на той момент я проживала в Мар'їнці зі старшим сином, а молодший жив із дівчиною на іншій вулиці. Добре пам'ятаю, як тоді десь о десятій вечора так сильно загрохотало! Я тоді взагалі не могла зрозуміти, що це таке. Це дуже було страшно. Я вийшла з кухні й побачила, що в центрі Мар'їнки все горіло. Це було 11 лютого 2014 року. Потім я уже дізналася, що загинуло дуже багато наших мар'янців прямо у квартирах, на вулицях. Це був перший страх, який я пережила. Тоді вже в Мар'їнці стояли ДНР.
4 серпня у Мар’їнці був дуже сильний танковий бій. Зайшли танки наші з Угледара і Красногорівки і билися цілий день - вибивали ДНР, і з того дня в Мар'їнці вже запанувала наша українська влада.
24 лютого 2022 року вже Росія зайшла в Україну повномасштабно. То ці всі роки - з 2014 по 2022-й, Мар'їнку постійно обстрілювали зі сторони ДНР. І всі ці роки, я свій город садила, полола, збирала урожай під обстрілами. Навіть коли був танковий бій, серпня, я копала картоплю. Як тільки притихне - я в городі з лопатою, як тільки починається сильніше - кидаю лопату і біжу ховатися.
За ці вісім років ми привикли до цих обстрілів. Стою на городі, чую: летить міна - і я вже знаю, куди вона летить. І якщо летить на мене, кидаю все і біжу додому ховатися.
У 2015-му році мій старший син пропав безвісти. Хоча я зразу зрозуміла, що сталося щось страшне - що його просто вбили. І я дуже довго його шукала, дуже довго зверталася у всі інстанції, дуже довго телефонувала, писала і Президенту України, і Генеральному прокурору, і військовому прокурору. Мені допоміг один генерал. Я від нього дізналась, що сина вбили, потім три місяці чекала експертизу ДНК і тіло. У 2016у році я сина перепоховала. Таке горе мені принесла війна.
Я залишилася одна і одразу почала хворіти, мені стало важко ходити. Потім звиклася вже з оцим всім. Потім до мене прийшов інший син зі своїм сином, і оце десь рік чи два ми вже жили втрьох.
Війна 2022 року застала мене в Харкові - це було таке друге божевільне потрясіння. Мене 16 лютого положили в Харківський інститут травматології і назначили операцію на 22 лютого. Мені замінили тазостегновий сустав, я була в реанімації до самого вечора 23 лютого.
Звичайно, я не могла піднятися, а наступного дня - початок війни. Це було страшне потрясіння, коли я лежала безпомічна, не могла ні піднятися, ні сама собі ладу дати. А тут іще і літаки реактивні пролітали біля нашого будинку так, що навіть стіни тремтіли, так було страшно. О пів на п’яту ранку почали падати снаряди, міни.
Бігали лікарі й кричали, и щоб усі вставали і бігли в сховище. А я ж така не одна була. І який вихід? Лежу і думаю: «Ну, ну вб'ють, так вб’ють». Але Бог зберіг мене: закінчився цей обстріл, і на наш інститут травматології нічого тоді не прилетіло.
Відразу ж в цей день всіх розпустили, хто був ходячий, всіх виписали з лікарні. Залишилося чоловік 20-30 таких, як я, які не можуть ходити. Я пролежала до 8 березня під обстрілами під бомбуваннями. Потім почала потрошку підніматися, на милицях опускалася в підвал та піднімалася. Це все був жах.
7 травня волонтери приїхали двома автобусами і всіх нас: на каталках, на носилках, на костилях - всіх погрузили і вивезли в село Першотравневе у районну лікарню. Я на милицях ходила три місяці, а потім вже почала збиратись додому.
В Першотравневому була залізнична станція. Я попросила головного лікаря і мені знайшли таксі. Водій допоміг мені сумку положити й дві милиці, і довіз мене до станції. А тоді було холодно, дуже великий мороз був. З горем пополам я доїхала двома електричками до Покровська. Було вже темно, я просила людей донести сумку.
Я підійшла до військових, плакала й казала: «Будь ласка, придумайте що-небудь, я ж замерзну». Вони визвали поліцейських, які повезли мене в районну лікарню, але мене там не хотіли брати до ранку. Поліцейські насилу умовили.
На ранок я приїхала на вокзал - військові мені допомогли - і поїхала я в Селідово, а там мене чекав уже син з другом. Я приїхала додому і така була щаслива! Син допоміг мені там три місяці реабілітації вижити. Я не могла ні затопити, ні одягтися, ні шкарпетки надіти. Але ж через три місяці вже стала на ноги, але мій син поїхав до дружини і свого сина на захід України, і я знову залишилася сама.
Тоді вже добрячі обстріли йшли в Мар'їнці, але ще жити можна було. Син кликав, щоб я виїжджала. А я ж не могла, в мене дім, я тільки там ремонт зробила, поли теплі, кухню, ванну добудували. Я думала, що буду берегти синові будинок.
Син казав: «Мамо, що ти чудиш? Виїжджай!» А мама сидить. Я так жила до 1 серпня. Потім знайома сказала, що з 1 серпня потрібно виїжджати, хто куди може, бо буде щось страшне. А в нас майже все вулиця сиділа по домах.
1 серпня зранку почалося таке, якого я не бачила за всі оці дев’ять років війни: просто як сніг, летіли снаряди на голову. Я почала хватати речі, які змогла, і почала просити сусіда вивезти мене. 2 серпня нашу всю вулицю як язиком злизало - і всіх вивіз цей сусід, всю вулицю вивіз у Курахово. Мене вже останню - так сталось.
Я думала, що це вже моя смерть. Ми під такими обстрілами виїжджали, що я думала, якась міна все-таки впаде в машину, бо вони рвались рядом. Ну, Бог милував, ми доїхали до Курахово.
Там вже було багато мар’їнців. Я попросила знайомого хлопця про допомогу - він приїхав, забрав мене машиною і сказав: «Миколаївно, поживете у нас, а потім я буду їхати на Київщину» Я теж купила квиток на Київщину і так опинилась в Рокитному Білоцерківського району. Тепер живу тут вже півтора роки, знімаю житло. Мені тут дуже подобається: тихо, нічого не гримає. Сюди воно не долітає і не касаєтсья.
Але ж я лишилася всього майна. Мені 67 років, і я вже ніколи цього не буду мати. Не бачу свого внука і дітей, бо вони живуть в Івано-Франківській області. Син мій уже два роки служить у погранвійськах за контрактом. Зараз у Харківській області на кордоні з Бєлгородською стоїть, був в Бахмуті контужений. Йому давали групу але він відмовився. У мене за нього кожен день душа болить.
Тут у мене немає ні знайомих, ні родичів, але я вже тут звикла. Отримую переселенські, дякую за це. Перший час нам давали дуже багато допомоги - в нас її і зараз вистачає. Голодні не сидимо. Єдине - дуже додому тягне.
Хочеться, щоб закінчилася ця війна нашою перемогою, Я хочу щоб ми повернули всі свої території і не віддавали цій русні ні шматочка нашої землі. Перемога на наших умовах, всі наші території залишилися в нас, і з'єднатися з дітьми. Ну а процвітання - це ми вже самі повинні працювати так, щоб зробити такою нашу країну. Хочу бачити не корумповану країну.
