Красногорівку щільно обстрілювали, але батько Наталі ніяк не хотів залишати рідну домівку – ховався, щоб не вивезли. Погодився тільки тоді, як його будинок розбомбили
До початку війни ми з батьками мешкали у місті Красногорівка Донецької області. Найтяжче було в 2015 році. Батьківську хату розбило, дах знесло повністю. Уламки дому на сусідньому подвір'ї лежали, вікон не було, замість стелі видно було небо. Тоді все відбудували: фонди допомогли, була надія на краще. А тепер вже батьки кажуть, що ми туди не повернемося.
Наважились виїхати, бо, по-перше, як зайці, бігали по мінному полю. По-друге, там зовсім немає медичного обслуговування. Чоловік і батьки старенькі хворіють, а ліків немає, аптеки не працюють. І по-третє, немає побутових умов: води, газу. Вугілля в місто не завозять.
Щоб топити, після обстрілу збирали дерева і з будівель побитих - де щось не догоріло.
У церкві поставили генератор, давали людям воду. А підеш за водою - там обстріл. Їжа була - городина якась, консервація, якась гуманітарна допомога. По декілька днів із-за обстрілів не доставляли хліб, але як магазини були відкриті, то ми ходили консерви набирали. Ми і переїхали зі своїми консервами. Як була змога, то брали побільше всього й муки, щоб перепічку якусь зробити.
Росіяни хотіли знищити Мар'янку і Красногорівку, бо вони вважають, що це - осередки української мови. Оце мене найбільше шокувало. А в нас там не було ніякого розділу, якою мовою ти розмовляєш. Старше покоління більш українською, молодше - більш російською. Там тупо зносять квартали.
Ми наймали машину і виїжджали. Взяли необхідні речі, а батьків документи я діставала з-під завалів. Виїжджали під обстрілами і молили Бога, щоб дав нам таку змогу, бо вже батьки старенькі.
З Мар'їнки вже всі виїхали, а в Красногорівці ще залишаються люди, я з ними спілкуюся. Там навіть крамниця працює, як тихо. Вчора більш-менш на нашому крайку було тихо, а тоді знову обстрілювали: є поранені й загиблі.
Ми збирались їхати в Жовті Води, а мій батько старенький заховався і сказав: я нікуди не поїду. Ми його шукали, вмовляли, бо вже були прильоти і справа, і зліва, і за хату прилетіло. Коли почала шукати, куди можна виїхати, перше, що попалось на OLX - це Олександрія. Тут люди добрі, ми прижилися. Вже у батьків немає такого, що вони дуже хотіли повернутися додому, як раніше.
Я думаю, якщо повністю зміниться влада в Росії, тоді закінчиться війна в Україні. Або якась третя держава повпливає, може якось дипломатично. У них сили більші, людські ресурси більші.
Хочу майбутнє в мирі проживати, щоб батьки дожили до цього світлого часу. Щоб можна було, як раніше, їздити і в Литву, і в Польщу. Я заїжджала в любу точку і була як вдома, в Україні. Дуже бажаю, щоб Україна була сильна, незалежна, відкрились робочі місця, щоб могли працювати люди. Таке бачу в майбутньому. Щоб хлопці живі повернулися і всі були здорові. А ще давайте всі разом помолимося, щоб було багато дітей, щоб кругом дитячі голоси щебетали, щоб у мене народилися внуки і не один.
