Солодка Аліна, 16 років,
Золотівський ліцей №16, м.Золоте
Есе «День, коли для мене почалася війна»
Це почалося сім років тому. Проте у мене таке враження, ніби це відбулося нещодавно. Війна… Зараз це слово охоплює душі людей страхом за власне життя. Ти не знаєш, покинешся ти завтра чи ні, чи буде усе гаразд.
Пам’ятаю, як тато дивися телевізор. Там йшли новини. Раптом татове обличчя змінилося. Він покликав маму, яка на той час була на кухні, і сказав, що обстрілюють Донецьк. Мама спочатку не повірила. Та глянувши на екран, вона усвідомила правдивість татових слів.
Я не розуміла, що таке війна. Для мене це було чимось незвичним. Подібна річ не вкладалася у моїй дитячій голові. Інші діти також нічого не розуміли.
Прийшовши до третього класу, я звернула увагу на те, що до школи прийшла менша кількість однокласників. Вони разом з батьками покинули Донбас. Натомість з’явилися новачки. Діти, що жили у Первомайську.
Я ніколи не забуду один новорічний день. Я, тато і мама сиділи у вітальні і дивилися фільм. Настрій чудовий. Чого б не радіти? Несподівано почався артилерійський обстріл. Квартира хитнулася від звукової хвилі.
Ми побігли до коридору. Мама притиснула мене до себе і молилася. Тато виглядав збентеженим. Потім усе стихло. Що я відчула у той момент? Я сильно злякалася. Мої минулі страхи не мали ніякого порівняння зі страхом, що мені довелося пережити наприкінці грудня 2014 року.
Ми продовжували жити. Поступово звикали до обстрілів, до лиховісних новин про загибель наших земляків. Війна не давала нам спокою.
З дев’яти років я мріяла тільки про мир. Таким було моє бажання на день народження. На жаль, воно не здійснилося. Це прагнення усіх людей. Ми повинні жити, любити, навчатися, а не хвилюватися та боліти душею.
Особливо мені шкода дітей, які не бачили мирного неба. Мир є важливою часткою суспільства. Без нього неможливо жити. Він є таким же необхідним, як повітря. На сьогоднішній день проблема миру є актуальною. Війна триває майже вісім років. Хочу, додати, що без миру наше існування перестає бути дійсним.
