Жителька Станиці Луганської сумує за мирним часом та вільним пересуванням. Наразі жінка не виїжджає за межі рідного селища та сподівається, що життя налагодиться та вдасться пожити у тиші.
Жили нормально до війни, працювали. А першого дня обстрілів у нас гостювали діти з онуками. Ми вийшли якраз у двір, щоб провести їх, а над головою низько-низько літаки пролетіли. Ми голови піднімали вгору і дивилися, а потім пішло, почали бахати.
Два роки тому чоловіка не стало, я сама живу. Нікуди не їжджу, бо не дістанешся. Тут за місцем ходжу тільки й усе. Такі справи.
Хочеться, щоб війна закінчилася, скільки ж можна. Хотілося б пожити нормально, щоби дітки жили, і ми доживали в тиші, спокої.
