Козир Аліна, 9 клас, філія "Северинівська гімназія" Довжоцького ліцею

Вчитель, що надихнув на написання — Блащук Наталія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Село Меліоративне, Новомосковський район, Дніпропетровщина. Колись це місце було тихим острівцем спокою, де життя плило розмірено й не поспішаючи. Але війна, мов люте полум’я, зруйнувала все на своєму шляху, і тепер ці спогади здаються мені далекими, мов сон. Тепер мені здається, що я була ще дитиною, коли все почалося, але події швидко змінили мене, забрали частинку дитинства й змусили дорослішати завчасно. У п'ятнадцять років ми були змушені покинути рідний дім, залишити те, що здавалося непорушним і незмінним, аби шукати прихистку далі від війни.

Моя мама — волонтерка. Вона, як і багато інших сильних українських жінок, не здалася, коли війна постукала в наші двері.

Вона не відступила перед жахом, не впала духом. Навпаки, її руки стали частиною великого українського опору. Ми разом випікали хліб, плели маскувальні сітки, робили свічки для наших захисників, вкладаючи в кожну річ часточку тепла, часточку нашої душі.

Я завжди дивилася на маму з величезною повагою, адже в її очах палав вогонь віри в нашу перемогу, віри в краще майбутнє. Мама була, як сонце, яке зігрівало наших воїнів своїм теплом і турботою.

Я бачила, як її руки стомлювалися від нескінченної роботи, але вона ніколи не зупинялася. Від ранку до ночі вона була зайнята, як бджілка, разом з нами — дітьми. Ми плели маскувальні сітки, і з кожним вузликом здавалось, що ми зав'язуємо міцний зв'язок з тими, хто зараз на передовій, з тими, хто бореться за нашу землю. Хліб, який ми випікали, був не просто їжею — це була наша вдячність, наше тепло, наші надії, які ми вкладали в кожну скоринку.

А коли ввечері ми запалювали свічку, виготовлену власними руками, вона символізувала не просто світло, а надію. Кожен вогник свічки в мені був символом того, що ми не здамося, що темрява війни не зможе нас зламати.

Свічки для військових, зроблені з любов'ю і вірою, мали особливу силу. Я уявляла, як наші хлопці, десь у холодних окопах, дивляться на ці маленькі вогники, і їм стає трохи тепліше на душі.

Війна змінила мене. Колись я була просто дівчиною з багатодітної родини, яка любила бігати полем, мріяла про мирне майбутнє, про навчання, подорожі. Але війна знищила ті мрії і принесла нові реалії. Вона навчила мене бути сильною, не боятися труднощів, цінувати кожен новий день, адже кожен день — це ще одна перемога над страхом і болем.

Цей шлях — 1000 днів війни — навчив мене бути стійкою, як земля під ногами, що, навіть коли її шматують бомби, не здається і не руйнується до кінця. Навчив мене вірити, як вірить моя мама, що навіть у найтемніші часи на небі завжди буде зірка, що вкаже шлях до миру.

Мій шлях — це не лише історія про те, як ми виживали під час війни, це історія про любов і підтримку, про родину, яка стає міцнішою у найскладніші часи. Це шлях тисяч інших українських родин, які віддають усе для нашої спільної перемоги, і я знаю, що ми її здобудемо.

У кожного з нас своя війна, але разом ми створюємо спільний фронт — фронт, де світло перемагає темряву, де надія стає зброєю, а любов — бронею, якою не пробити навіть найсильнішого ворога.