Софія Мусієнко, 9-в клас, Дергачівський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе — Коробка Наталія Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Тікати. Після початку війни моя сім’я, як і багато інших, опинилася в складній ситуації. Ми не мали змоги виїхати, і це особливо лякало. В той час я відчувала страх, злість і невизначеність. Мабуть, як і більшість людей, я нічого не могла зрозуміти. Навіщо? Чому? Здавалося, ніби це просто довгий та страшний сон. У нашому місті постійно було чути постріли та вибухи. Я взагалі не виходила з дому, тільки ховалася, тримаючи поряд своїх домашніх улюбленців. На жаль, наш льох міг обвалитися будь-якої миті, тому ховатися там було небезпечно. Підвалу поблизу не було, тому єдиним місцем, де можна було хоч якось захиститися від вибухів та осколків – це середина будинку.

У березні відключили газ, і ситуація погіршилася: на вулиці йшов сніг, не було світла та зв’язку, ми не могли приготувати їжу та випрати речі. Я майже весь час ховалася під ковдрою разом з цуценятами та малим кошеням.

Вони народилися якраз перед війною. Малеча копирсалася біля мене, пищала, і з ними було спокійніше і тепліше.

Жаль і щастя. У будинок сусідів навпроти прилетіла ракета. На щастя, вдома нікого не було, тож ніхто не постраждав. За кілька тижнів прилетіла ракета і в теплицю за нашим городом, і знову пощастило. Ще більше щастя було, коли чоловік моєї мами знайшов машину і перевіз нас разом з нашими улюбленцями до Первомайська.

На жаль, забрати одразу всіх тварин не вдалося: нашу вівчарку довелося залишити, але ми тимчасово віддали її в добрі руки. Як добре, що якимось дивом знаходяться оті добрі руки.

Будиночок, у який переїхали, був дуже маленьким для нашої родини, але ми не скаржилися. Прожили там майже рік. Вибухи було чути рідко, і це неабияк радувало. Згодом вдалося забрати нашого Барса, і ми знову були всі разом. На жаль, дідусь і чоловік моєї мами постійно сварилися: стрес, емоції, різні погляди… І тільки майже через рік бабуся та дідусь вирішили повернутися додому, а ми залишилися з мамою та її чоловіком самі. Дуже хотілося додому, а десь через два місяці бабуся повідомила, що вибухів майже не чути. І ось я вдома.

Яке дивне й сильне почуття охопило мене, коли ми їхали вулицями нашого міста. Трава вже скрізь проросла, гарно так, але людей майже не було. Та це не лякало — я відчувала радість.

Я була щаслива, що нарешті побачу свій дім, тому не могла стримати сліз. Виявляється, можна бути щасливим ось так.

Дядько Олександр. До нашого повернення додому він уже був у війську, це його свідоме рішення. Я знаю, що він був на передовій, у найнебезпечніших місцях. Його історії лякали. Контужений, змучений. Єдине, що ми могли для нього зробити — підтримувати морально і фінансово. І це було найважливішим.

А згодом мамине розлучення, новий вітчим. Моє серце рвалося на частини. Мама була щаслива, і тому я їй нічого не могла сказати. Мені здавалося, що щаслива і я, але в ніч із 5 на 6 вересня прокинулася від криків. Слова «дзвони в швидку» змусили мене заніміти. Я не змогла навіть поворухнутися. Тільки сиділа й мовчки дивилася кудись. Стало ще страшніше, ніж у перші дні війни. Я змогла заснути лише після того, як приїхала швидка й забрала мою матусю. Страшні думки краяли серце.

На останньому уроці я побачила у вікно, що приїхали бабуся з дідусем. Мами з ними не було. Щось мені підказувало: сталося найгірше. Я вийшла на поріг і почула лише одне: «Вона померла».

Не пам’ятаю багато чого з того, що сталося далі.

Пригадую лише обійми бабусі і сльози. Я сирота! Я одна!

Того ж дня багато знайомих та друзів дзвонили мені. І я не змогла стримати емоцій. Мені дуже потрібна була підтримка, і я вдячна всім, хто був у той час поряд зі мною. Наступної ночі я не спала та вся тремтіла, плачучи. Єдине, що мене заспокоїло, – підтримка подруги та її мами. Вони зателефонували й запропонували відвезти мене до них, якщо знадобиться. Я відчула, що вони люблять і цінують мене, що я не одна, мене не покинули. Мені було дуже соромно за ті емоції.

День поховання був найжахливіший. Я запам’ятала її обличчя, руки. І обіцянку мого дядька: «Я обов’язково повернуся, чуєш?» Він обіймав мене, поки я плакала. На жаль, він не зміг виконати ту обіцянку.

Прийшла страшна звістка: мій дядько загинув від осколкового поранення. Йому було 36. Я не була на його похованні – мене тоді забрала хрещена. І, можливо, це було правильне рішення. Вона цілий тиждень була зі мною, підтримувала, давала поради та вислуховувала мене. Я їй дуже вдячна.

Життя іде, а біль досі не відпускає, але я навчилася жити з цим. Мама, дядько, родина… Втративши маму, я думала, що залишуся одна, чого дуже боялася.

Я росла без батька, і мама була всім для мене.

Вона постійно кудись мене возила, я могла з нею говорити про що завгодно, вона була моєю найкращою подружкою. Вдячна бабусі та дідусеві, хрещеній, двоюрідному братові, друзям та вчителям за допомогу. Цей досвід змінив мене назавжди. Війна безжальним вихорем увірвалася в моє життя. Я навчилася відчувати чужі почуття та емоції, зрозуміла цінність життя, силу допомоги, підтримки й любові. Тепер точно знаю: навіть коли здається, що все погано, варто не здаватися, бо поруч завжди будуть ті, хто підтримає й допоможе знову повірити в себе. Війна не забрала у нас людяності, бо на особистому прикладі я побачила, що обов’язково знайдуться добрі руки для обіймів, руки, які витруть сльози, дадуть цукерку і будуть тримати тебе, поки ти сам не будеш почуватися сильним.