Прокопенко Анна, 14 років, учениця 9 класу Левенцівського ліцею Перещепинської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Прокопенко Анастасія Михайлівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще двадцять третього лютого ми спокійно сиділи і святкували мамин день народження, а вже наступного дня, йдучи на зупинку шкільного автобуса, я чула вибухи, від яких здригалася земля під ногами.

Подружка плакала, а мама заспокоювала, переконуючи її, що то, як завжди, йдуть навчання у військовій частині, яка знаходиться не так далеко від нас. Ми відчували страх і паніку, адже такого ніколи ще не було у нашому селі. Ми майже дійшли до зупинки, як тут пролунав дзвінок. То був директор школи, який сказав, щоб ми негайно поверталися додому . У мене навіть в голові не вкладалося те, що в двадцять першому столітті може початися війна. «Зараз же можна вирішити все шляхом переговорів!» - думала я ,але президент росії вирішив інакше .У той день мене охоплював лише страх та бажання, щоб все це скоріше закінчилось , але, як бачите, це все триває уже більше ніж пів року. Цей день мав для мене особливе значення, бо був моїм першим днем в школі після того, як я понад місяць сиділа вдома через хворобу.

Через війну мене і сестру майже не пускали гуляти, тому що мама та бабуся дуже за нас хвилювалися. Ми виходили на двір подихати свіжим повітрям лише раз на день, спали одягнені усі разом, а речі і документи стояли напоготові у коридорі.

Ще мені було дуже сумно через те, що мій день народження припав на найгірший час - початок війни . Та мені вдалося його відсвяткувати. Гостей було небагато: лише дві мої подруги та сестра. Одна з подруг подарувала мені дуже гарного цуцика, якого я назвала Дарк. Він відволікав мене у той тривожний час, рятуючи від страху і паніки. Потім моя найкраща подруга поїхала за кордон, бо після звірств у Бучі її мама злякалася, що рашисти дійдуть до нас. Я дуже сумувала за нею. Вона кожного дня мені писала. Ми говорили по відео дзвінку та кидали одна одній смішні відео з Тік Току.

На початку травня вона повернулася додому і наша зустріч була дуже зворушливою! Ми вирішили трішки прогулятися вулицею і тут лунає дзвінок: то була моя подруга! Я піднімаю слухавку, а вона вмикає камеру і я бачу позаду неї свій двір. Я через усю вулицю лечу до неї, обіймаю її і задаю їй багато питань, по типу: чому ти мені не сказала, що їдеш додому, як ви дібралися і таке інше. Слава Богу, що ситуація влітку змінилася на краще: ми адаптувалися до ситуації, перестали боятися, тому літо в нас пройшло спокійно, незважаючи на те, що небо над нашими головами постійно здригалося від звуків пролітаючих літаків і гвинтокрилів. Ми мали змогу ходити на ставок, гуляти і спілкуватися з друзями, а також допомогали мамі з бабусею на городі.

Літо скінчилось так швидко, що я й не помітила, і знову почалося навчання. Мене чекав 9 клас! Я дуже сподівалася на те, що ми будемо ходити до школи і все буде, як і раніше, але 1 вересня нам оголосили, що навчання буде онлайн.

Свято вірю в те, що скоро настане мир, і ми будемо гуляти вночі під світлом ліхтарів, палити вогнище та смажити шашлики, їздити в місто без страху, що на нас прилетить ракета, навчатися в школі та грати на перервах в різні ігри, спокійно спілкуватися з однокласниками та вчителями, зможемо дивитися на мирне небо і на ясне сонце, яке буде світити нам щодня .

Я дуже вдячна нашим захисникам за те, що можу жити в своєму домі і нікуди не тікати, адже нас оберігають найкрутіші люди – воїни ЗСУ.