Анна, 14 років, учениця, 9 класу, Михайлівка



Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ще двадцять третього лютого ми спокійно сиділи і святкували мамин день народження, а вже наступного дня, йдучи на зупинку шкільного автобуса, я чула вибухи, від яких здригалася земля під ногами.

Подружка плакала, а мама заспокоювала, переконуючи її, що то, як завжди, йдуть навчання у військовій частині, яка знаходиться не так далеко від нас. Ми відчували страх і паніку, адже такого ніколи ще не було у нашому селі. Ми майже дійшли до зупинки, як тут пролунав дзвінок. То був директор школи, який сказав, щоб ми негайно поверталися додому. У мене навіть в голові не вкладалося те, що в двадцять першому столітті може початися війна. «Зараз же можна вирішити все шляхом переговорів!» - думала я,але президент росії вирішив інакше.У той день мене охоплював лише страх та бажання, щоб все це скоріше закінчилось, але, як бачите, це все триває уже більше ніж пів року. Цей день мав для мене особливе значення, бо був моїм першим днем в школі після того, як я понад місяць сиділа вдома через хворобу.

Через війну мене і сестру майже не пускали гуляти, тому що мама та бабуся дуже за нас хвилювалися. Ми виходили на двір подихати свіжим повітрям лише раз на день, спали одягнені усі разом, а речі і документи стояли напоготові у коридорі.

Ще мені було дуже сумно через те, що мій день народження припав на найгірший час - початок війни. Та мені вдалося його відсвяткувати. Гостей було небагато: лише дві мої подруги та сестра. Одна з подруг подарувала мені дуже гарного цуцика, якого я назвала Дарк. Він відволікав мене у той тривожний час, рятуючи від страху і паніки. Потім моя найкраща подруга поїхала за кордон, бо після звірств у Бучі її мама злякалася, що рашисти дійдуть до нас. Я дуже сумувала за нею. Вона кожного дня мені писала. Ми говорили по відео дзвінку та кидали одна одній смішні відео з Тік Току.

На початку травня вона повернулася додому і наша зустріч була дуже зворушливою! Ми вирішили трішки прогулятися вулицею і тут лунає дзвінок: то була моя подруга! Я піднімаю слухавку, а вона вмикає камеру і я бачу позаду неї свій двір. Я через усю вулицю лечу до неї, обіймаю її і задаю їй багато питань, по типу: чому ти мені не сказала, що їдеш додому, як ви дібралися і таке інше. Слава Богу, що ситуація влітку змінилася на краще: ми адаптувалися до ситуації, перестали боятися, тому літо в нас пройшло спокійно, незважаючи на те, що небо над нашими головами постійно здригалося від звуків пролітаючих літаків і гвинтокрилів. Ми мали змогу ходити на ставок, гуляти і спілкуватися з друзями, а також допомогали мамі з бабусею на городі.

Літо скінчилось так швидко, що я й не помітила, і знову почалося навчання. Мене чекав 9 клас! Я дуже сподівалася на те, що ми будемо ходити до школи і все буде, як і раніше, але 1 вересня нам оголосили, що навчання буде онлайн.

Свято вірю в те, що скоро настане мир, і ми будемо гуляти вночі під світлом ліхтарів, палити вогнище та смажити шашлики, їздити в місто без страху, що на нас прилетить ракета, навчатися в школі та грати на перервах в різні ігри, спокійно спілкуватися з однокласниками та вчителями, зможемо дивитися на мирне небо і на ясне сонце, яке буде світити нам щодня.

Я дуже вдячна нашим захисникам за те, що можу жити в своєму домі і нікуди не тікати, адже нас оберігають найкрутіші люди – воїни ЗСУ.