Долгорученко Діана, 15 років, студентка Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м. Кривого Рогу

Вчитель, що надихнув на написання есе: Міщук Альона Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Нас лякали війною протягом року та ми не вірили, що це трапиться з нами. Двадцять четвертого лютого о п’ятій ранку ми всі прокинулися від жахливих вибухів, у ту хвилину я не могла усвідомити, що це почалася війна. Жах перехопив моє серце, в одну мить все, що турбувало, стало зовсім неважливе та перейшло на інший план. В думках було лише одне: як зберегти своє життя та життя найрідніших мені людей?

Паніка охопила всю Україну, хаотично зібравши тривожну валізу, я з мамою пішли шукати укриття. Кожну хвилину ми дивились новини, ці жахливі світлини зруйнованих місць не давали зрозуміти, що це все відбувається в наш час, в ХХІ столітті. Коли вперше почули звуки сирен серце наче завмерло на хвилину… Коли бачили як гинуть наші українці дорослі та малі, які взагалі ще не побачили красу нашої країни, ті, які народжувались у підвалах та з перших хвилин свого життя чули не колискові пісні та бачили мамину з татом усмішку, а чули звуки сирен та засмучені очі мами і занепокоєння батька. В це неможливо повірити, коли люди гинули в підвалах, укриттях від того, що у них не було їжі та води, і коли малі діти бачили як помирають їхні батьки – це справжній геноцид. Коли люди, щоб вижити, боролись за місце в вагоні потяга, сиділи на валізах в вагоні один на одному – це жахливо, навіть зараз, коли пишу твір, мій мозок не сприймає цей жах. Це вже неможливо назвати війною – це тероризм.

На мою думку, війна – це коли йдуть бої на полі бою між солдатами, а не гинуть мирні люди. З перших днів війни і до сьогодні я вірю в ЗСУ, вірю в нашу Україну, вірю в мир, вірю в кожного українця та вірю в себе. Разом ми зможемо все! Наша Перемога зовсім близько. Слава ЗСУ! Слава Україні!