Романенко Каріна, 15 років, учениця 10-Б класу Петропавлівського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе: Стародинова Оксана Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Зі страхом згадую той день, коли розпочалася війна в Україні. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року навічно закарбувалося в моїй пам’яті. Це був звичайний день, коли я прокинулася і почала збиратися до школи,. Та коли мені мама сказала, що Росія завдала удару по нашій країні, я не усвідомлювала ще цього, але стояла і плакала, а у вухах відчувався дзвін. Адже не могла зрозуміти чому і за що країна та наші люди повинні страждати від болю, якого нам завдала країна – агресор.

Напередодні цього дня ми жили спокійно, розважалися та не знали, що таке війна. Це були останні спокійні дні та ночі. Через два місяці я почала страждати від безсоння та панічних атак, бабуся постійно плакала, а матуся з татом не можуть оговтатися ще й досі. І вирішальним рішенням стало те, що я, мати та бабуся поїхали до Німеччини. Їхали ми три доби з пересадками. Коли виїжджали з України, ми дуже всі хвилювалися, а коли переїхали кордон, то заспокоїлися. За три місяці в Німеччині я усвідомила, що речі, які я не цінувала раніше, стали для мене найдорожчими. Наприклад, я не любила ходити до школи, але почала сумувати за тими шкільними моментами. Після повернення, я стала гарно вчитися, бо завдяки втраченому, зрозуміла ким хочу бути. Також, це був спосіб відволіктись від поганих думок. Бо дуже сумувала за татком, дідусем та за рідним домом. День за днем, дзвінки за дзвінками, розмови крізь сльози і ось настав той день, коли ми вирішили повернутися додому.

І ось вже пройшло більш ніж пів року, з того моменту, як розпочалася війна. Ставало більш спокійніше в ті моменти, коли дізнавалися як наші сміливі ЗСУ відвоювали окуповані міста та території.

Нова реальність нашого покоління – це прокидатися від вибухів та звучання сирен, здобувати знання та навички, навіть під час складного періоду. Переживаю саме більше за дідуся ,адже він водій швидкої допомоги та бачить закривавлених воїнів та цивільних щодня. Але ж і пишаюся ним, тому що він рятує життя людей. Саме страшніше коли йде обстріл, а ти сидиш і чекаєш від нього дзвінка, щоб почути слова, що з ним все добре.

Найбільше мене приголомшило, ще з початку війни те, що НАТО створювали, щоб забезпечити країни захистом і допомогою. Чому ж, дивлячись на страждання наших людей, мені здається, що вони все ще бояться Путіна та не можуть нічого зробити.

Сподіваюся, що скоро в нашій країні та в усьому світі настане мир. Бо мир – це тоді, коли ніхто не стріляє за наказом якогось хворого бункерного діда. Коли різні народи спілкуються нормально, а не сперечаються хто правий, а хто ні за допомогою зброї. Коли ніхто не хоче знищити весь мирний народ, мову, культуру та історію. Мир для мене - це спокій та гармонія. Та реалії сьогодення нажаль інші. Тому, якщо нас і знищать, то ми залишимося в історії. Вже так хочеться почути ті слова, в яких говоритиметься про закінчення війни та нашу перемогу. Навіть не знаю, яка в мене буде реакція. Напевно, розплачуся, бо вже так довго цього чекаю.

Мені здається, що жити як раніше вже не вийде. Після війни люди будуть з різними психологічними травмами. Бо не одна нормальна людина не може спокійно пережити те, що з нею відбулося. Але, так хочеться, щоб ця війна нарешті закінчилася і тільки нашою перемогою!