Розхитані нерви та здоров’я, що підкосилося, принесла війна в життя Ірини Рондової. Проблеми тільки посилюються, а неможливість побачити дітей додає хвилювань.

Це був тихий жах – початок війни! Усі ховалися. Чоловік втік до підвалу, усі бігли. У нас тремтіли вікна, поруч йшли танки.

Ви уявляєте, у нас танкова дивізія, полігон поруч! І чоловік у підвал кричить: «Іди!» А я кажу: «Не хочу». Я зайшла в будинок і там почала наводити порядок, на вікнах квітами займатися. А воно як шандарахнуло! Я після тієї миті бігала в підвал і ховалася, бо була налякана такою мірою, що, думала, снаряд влетить у віконце та вб’є мене.

Будинок постраждав дуже. У нас дах побитий, паркан, у городі впав і вибухнув снаряд. Води в нас не було, а їжа з городу.

Я інвалід, у мене проблеми з опорно-руховим апаратом, на нервовому ґрунті посилилися. Я постійно плачу, якщо сиджу в тиші та хтось заговорить раптово, підстрибую.

Ми тут одні з чоловіком, діти через війну роз’їхалися. Ні дітей не бачимо, ні онуків. Я мрію возз’єднатися з дітьми. Діти й онуки для мене найголовніше. Намагаємося спілкуватися по телефону, але іноді взагалі зв’язатися неможливо. Зв’язок дуже поганий. Голосок почую – і вже начебто легше. А починаю розмовляти – я плачу. Стримуюся й не можу стриматися. Ось ви бачите, одне слово «діти» – і я не можу вже...